основні проблеми соціобіології
Главная > реферат >социология. Сучасна західна соцiологiя представлена рiзноманiтнiстю шкіл і течій, які розвиваються за багатьма напрямами. Взагалі поняття соціальне виникає завжди тоді, коли поведінка будь - якої особи, групи або спільності зазнає впливу інших людей. Мета написання даного реферату полягає у виясненні що ж таке соціологія і вивченні основних напрямків та проблем сучасної західної соціології. Кожна з галузей науки має предмет, що розкривається змістом, системою теорій, законів, категорій, принципів тощо і виконує особливі функції на практиці, досліджує певну сферу суспільних відносин, їх окремі види, ті чи інші явища, процеси, взагалі суспільство. існує певна взаємозалежність між предметом, змістом та функціями науки. Якщо абстрагуватись від інших наук і від широкого розуміння потреб науки, практики, то неможливо з’ясувати функції окремих галузей науки. Саме потреби практики висовують на кожному етапі життя суспільства нові вимоги до гуманітарних знань і окремих його галузей. Але сучасне суспільство – не довільне поєднання різних механізмів управління, владних інститутів та структур соціальних сфер політики, економіки, а цілісний соціальний організм, що функціонує і постійно розвивається, йде вперед, прогресує. і якщо окремі науки, зокрема економічні, політичні, юридичні вивчають внутрішні явища, події, то виникає потреба саме в галузі знань, що вивчає суспільство в усіх його аспектах. Отже, що ж представляє собою західна соціологія, як вона розкривається перед нами та які функції виконує. Це ми дізнаємося трохи пізніше.
На мою думку, на сьогоднішній день питання про західну соціологію є досить актуальним. і пов’язано це з виявленням на фоні демократизації та політизації недостатнього рівня соціальних теорій та соціологічної культури, залученням суспільства до загально цивілізаційних цінностей; необхідності вивчення масової свідомості і суспільної думки, кризи марксистського суспільства та ін. Вивчаючи всю західну соціологію ми створюємо можливість збагатити свої уявлення про суспільство та науку що його вивчає, про спільні відносини та соціальні процеси, самостійно зіставити різні погляди, міркування і підходи до соціальних та політичних явищ в суспільстві, виявити до них своє власне ставлення. Парсонс вважав одним з ключових завдань соцiологiї аналіз суспільства як системи функціонально взаємопов’язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь - якого соціального процесу – це частина дослідження певної системи з усталеними межами. Систему парсонс розумів як сталий комплекс повторюваних i взаємопов’язаних дій (теорія соціальної дії), а потреби особистості – як змінні у соцiальнiй системі. Парсонс та iншi дослідники намагалися не тільки виробити правила функціонування будь - якої системи, а й визначити сукупність необхідних умов або “функціональних передумов” для всіх соціальних систем. Ці унiверсальнi умови стосувалися не тільки соціальної системи, а й її складових. Кожна соціальна система має задовольняти певні потреби своїх елементів, забезпечуючи їх виживання. Вона повинна володіти i певними способами розподілу матеріальних ресурсів. Крім того, система має виробити певний процес соцiалiзації людей, даючи їм змогу сформувати або суб’єктивні мотивізації підпорядкування конкретним нормам, або певну загальну потребу такого підпорядкування. Водночас кожна система повинна мати певну органiзацiю видів дiяльностi та iнституцiйні засоби, щоб успішно протидіяти порушенням цієї організації, вдаючись до примусу або переконання. У кожному суспiльствi, крім соціальних норм, існують властиві тільки йому цiнностi. За відсутності таких цінностей малоймовірно, що окремі особи зможуть успішно використати потреби підпорядкування нормам. Фундаментальні цiнностi мають стати частиною особистості. Теоретичну схему парсонса об’єднує та організовує проблема соціального порядку.
Поняття “соціальний порядок” охоплює існування певних обмежень, заборон, контролю в суспільному житті, а також певних взаємин у ньому.
Наявність елемента передбачуваності й повторюваності (люди можуть діяти тільки в тому разі, коли знають, чого чекати один від одного); більш - менш тривалу сталість у збереженні форм соціального життя. Вони вживаються як щодо емпіричних об’єктів і відношень, так i щодо абстрактних об’єктів. Поняття “структура” охоплює сталi елементи будови соціальної системи, відносно незалежні від незначних i короткочасних коливань у відносинах системи із зовнiшнiм оточенням. У зв’язку зі змiнюванiстю цих відносин вводиться система динамічних процесів i механiзмiв між вимогами, що випливають з умов сталості структури, і вимогами даної зовнішньої ситуації. Цей динамічний аспект бере на собі функціональну частину аналізу.
На найзагальнiйшому абстрактному рiвнi соціальний порядок у парсонса є продуктом двох процесів. Тенденції соціальної системи до самозбереження i тенденції до збереження певних меж постiйностi щодо середовища (гомеостатична рівновага) дії в середовищі системи, яка складається з багатьох підсистем, аналізуються на основі функціональних передумов, вимог щодо її вживання i рівноваги системи. Види дiяльностi всередині системи постають як наслідок її структурних реакцій на вимоги, що виявляють її зв’язок із середовищем. Тому при аналiзi соціальної системи важливо досліджувати її взаємообмiн з іншими системами. А різні елементи системи, за парсонсом, є похідними від умов соціальної дії та взаємодії. 1) раціональну органiзацiю i розподіл своїх матеріальних (природних), людських (персонал) i культурних ресурсів для досягнення своїх цілей; 4) підтримання мотивації iндивiдiв при виконанні ними соціальних ролей і усунення прихованих напружень у системі особистісної мотивації. Другу i третю вимоги висуває культурна система, головним завданням якої є легiтимiзацiя нормативного порядку соціальної системи. Проблема визначення основних цілей та їх досягнення задовольняється політичною практикою. Четверту проблему вирішує сім’я, яка здійснює первинну соціалізацію, “вбудовуючи” у особистісну структуру людини вимоги соціальної системи i підтримуючи емоційну задоволеність своїх членів. Усі чотири функцiональнi вимоги мають сенс тільки в сукупності, структурній взаємопов’язаності. Цей метод систематизований i докладно описаний р. функціональний, який застосовується за розуму формування певної сукупності функціональних вимог і наявності структур, що здiйснють їх функції. У захiднiй соцiологiї структурно - функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соцiологiї політики, соцiологiї злочинності, соцiологiї сім’ї, вивченні соціальної стратифiкацiї. Наприкiнцi 50 – 60 - х років функціональний пiдхiд зазнав критики за застосування бiологiчних понять до соціальної систем, де вони втрачають однозначність; за позаiсторичний (статичний) розгляд суспільства; за надто абстрактний категоріальний апарат. Опоненти також відзначали нездатність функціонального аналізу адекватно описати і проаналізувати конфлікти. Згодом теоретичні підходи структурно - функціонального аналізу синтезувалися з іншими соцiологiчними течіями. Представляють рiзноманiтнi концепції, які визнають конфлікт одним з найважливіших чинників соціального розвитку.
Оформилися вони у зв’язку з критикою структурно - функціонального аналізу.
Авторитетними щодо вивчення проблем соціального конфлікту вважаються праці к. Прихильники теорій соціального конфлікту не згодні з твердженнями, що нерiвнiсть – природний спосіб забезпечення виживання суспільства. Вони не тільки вказують на недоліки теорій функцiоналiзму (хіба справедливо, наприклад, що торговець жуйкою заробляє більше, ніж люди, які навчають його дітей. ), але й стверджують, що функціоналізм – не більше, ніж спроба виправдати статус. На їх думку, нерiвнiсть є результатом становища, за якого люди, які контролюють суспiльнi цiнностi (багатство i владу), мають змогу здобувати для себе вигоди. Американський соціолог л. ) вважає, що в кожному суспiльствi існують певні елементи напруження і потенційного соціального конфлікту, який є найважливішим компонентом соціальної взаємодії і сприяє руйнуванню чи зміцненню соціальних зв’язків. Якщо у ригідних (закритих) суспільствах соцiальнi конфлікти поділяють суспільство на дві “ворожі” групи або два “ворожі” класи, підривають основи колективної “злагоди”, загрожують руйнуванням соціальних зв’язків і суспільної системи через революційне насильство, то у “плюралістичних” (відкритих) суспільствах вони знаходять своє вирішення, а соцiальнi інститути оберігають суспільну злагоду.
Цiннiсть конфлiктiв полягає в тому, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають шлях iнновацiям, тобто впровадженню нових форм організації праці та управління, що охоплюють не тільки окремі підприємства, а й їх сукупність, галузі. Німецький соціолог ральф дарендорф (нар. ), називаючи свою соцiологiчну кокцепцiю “теорією конфлікту”, протиставляє її як марксистській теорії класів, так i концепціям соціальної злагоди. Соціальний конфлікт він вважає наслідком опору відносинам панування i підкорення. Придушення соціального конфлікту, за дарендорфом, призводить до його загострення, а “раціональна регуляція” – до “контрольованої еволюції”. Хоча причини для конфлiктiв завжди існують, ліберальне суспільство може владнати їх на рiвнi конкуренції між iндивiдами, групами, класами. Теорії соціального конфлікту, визнаючи конфлікт одним з головних рушіїв соціального прогресу, одночасно розглядають явища, які характеризуються поняттями “злагода”, “стабiльнiсть”, “порядок”, “ спокій”. При цьому злагода вважається нормальним станом суспільства, конфлікт – тимчасовим. Незважаючи на багатоманітність соціологічних підходів до вивчення людини - істоти соціальної, існує більш - менш усталена сукупність проблем, які виступають предметом дослідження соціології особистості. До них, передусім, належить проблема виділення основних характерних рис особистості. Соціологи відносять до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність (від грец. самоврядний; тут використовується у значенні самодостатність і відносна незалежність) стосовно до суспільства, відповідальність за свої вчинки, тощо. інші соціологи (наприклад, о. Якуба) акцентують увагу на спорідненій проблемі внутрішньої духовної структури особистості і включають до неї потреби та інтереси, цінності і мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень. Одним з найбільш розроблених питань в соціології є питання суб єктивних детермінант (або спонукальних чинників) соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби і інтереси. Відправною сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні побудники її активності, характеристика об єктивного в особистості. Потреби - це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження. Американський соціолог а. Маслоу (1908 - 1970) відомий в соціології як творець ієрархічної теорії потреб. Він класифікує потреби, поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані). Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних. Фізіологічні і сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку); екзистенціальні (від лат. Existentia - існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці); соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності); престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві); духовні (у самовиразі через творчість). Перші дві групи потреб маслоу вважає первинними і вродженими, три інші - набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною. Можна припустити, що в концепції потреб а. Маслоу міститься дальший розвиток підміченої ще е.
Дюркгеймом двоїстості людини (homo duplex); маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити ступеневий перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Водночас важко погодитись з ним у тому, що вказана тенденція - це лінійний односкерований процес заміни нижчого вищим; у реальній діяльності особистості можуть знайти вираз декілька потреб, не обов язково у вказаній послідовності. Втім, його погляди нині широко використовуються у промисловій соціології та в соціальній практиці (наприклад, з метою вдосконалення організації виробництва, стилю управління, тощо). інша категорія соціології особистості - інтерес - тісно пов язана з потребою; також має об єктивно - суб єктивну природу і являє собою усвідомлення потреб. Разом вони складають основу ціннісного ставлення особистості до оточуючого світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки слушно зазначає о. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у даному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне, тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей складає систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму, житті, лежить в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору, вбудовують її в суспільство. Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку.
Вони виступають одним з наріжних понять в соціології взагалі і соціології особистості зокрема і характеризують людину насамперед як суб єкта. Мотиви - це усвідомлена потреба особистості - суб єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. У свою чергу, кожні з них мають свій внутрішній поділ. Наприклад, в духовних мотивах можна вирізнити моральні та естетичні, релігійні або атеїстичні, філософські та інші. В системах мотивів вичленовуються також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні, тощо. Однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості. Соціальний тип особистості - це продукт складного переплетення історико - культурних і соціально - економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної. Проблема виділення соціальних типів особистості зумовлена тим, що соціологія має справу не з одиничним, а масовидним, багатоманітним і намагається розкрити в особистості суттєве і типове.
ідеальний (в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи іншого суспільства); нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об єктивно необхідне для розвитку даного суспільства); реально існуючий, або, за висловом в. Ядова, модальний (тобто переважаючий тип особистості на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше ідеального типу). Якісно новим різновидом особистості в умовах існування срср, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип людини радянської, або, за висловом о. Зінов єва, homo soveticus. Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеалів; його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т. П при тому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Для людини радянської звичними були конформізм (тобто пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей), відсутність автономності в суспільстві, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. У книзі російських соціологів проста радянська людина. Досвід соціального портрету на межі 90 - х p. 1993) слушно зазначається, що особистість пострадянського суспільства ще надовго залишиться радянською, почуваючи ностальгію за часами існування срср. Такі люди ще протягом довгого періоду становитимуть досить широку соціальну базу для комуністичних та інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, посталих на руїнах колишньої світової надпотуги. Однак соціологію цікавить не лише і не тільки типологія особистості, але й ті обставини, завдяки яким йде формування і розвиток цих типів взагалі і окремої особистості зокрема. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального (згадаймо попередній вислів. Особистістю не народжуються, нею стають) під прямим чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як. Сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині; соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретний статус; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню; загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга - для суспільств у перехідні епохи їх розвитку.
Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда. Сім я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги по роботі і знайомі, засоби масової інформації, тощо. Важливо відзначити, що соціалізація - не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини - від дитинства через зрілість і до старості включно. Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі і відповідних змін статусу (інколи докорінних, як от перехід від статусу дитини до статусу соціальна зрілої особи). Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї виступає соціальна адаптація, тобто пристосування до суспільного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соціальна зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє я особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальність особистості. Коли йдеться про механізми соціалізації, то звичайно звертаються до концепції з. імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів); ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних); почуття стиду і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки. Стид, як правило, асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а вина пов язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті). Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Парсонс вживає фрейдівські поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Для нього імітація - це процес засвоєння елементів культури шляхом радше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація - вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття. У суспільствах перехідного типу доволі часто доводиться зустрічатись з явищем ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болючий для людини процес, прикладами якого можуть служити цілковита переміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування основ старого світогляду і усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив з традиційними культурними цінностями і прагнення бути сучасним, граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль, і т. Таким чином, соціологія особистості в умовах розвитку традиційних високорозвинутих країн та особливо у перехідні епохи в житті країн, що шукають виходу з посткомуністичного простору, займає чільне місце в системі спеціальних соціологічних теорій. Проблематика людини завжди є центральною у будь - якій соціогуманітарній науці. Особистості незважаючи на різноманітність соціологічних підходів до вивчення людини - істоти соціальної, існує більш - менш усталена сукупність проблем, які є предметом дослідження соціології особистості. До них передусім належить проблема вирізнення основних характерних рис особистості. Соціологи зараховують до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність (від грец. Аиіопотоз — самоврядний, тут використовується у значенні самодостатність і відносна незалежність) щодо суспільства, відповідальність за свої вчинки тощо. Якуба) акцентують на спорідненій проблемі внутрішньої духовної структури особистості і включають сюди потреби та інтереси, цінності й мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень. Одним із найбільш розроблених питань у соціології є питання суб єктивних детермінант (або спонукальних чинників) соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби та інтереси. Початковою сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні збудники її активності, характеристика об єктивного в особистості. Потреби — це необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження. Творець ієрархічної теорії потреб. Він класифікує ним поділивши їх на базові (або постійні) та похідні (або змінювані), базові потреби розміщуються згідно з принципом в ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних. • соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільні трудовій діяльності); • престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці сіни якостей, у службовому зростанні й високому статусі в суспільстві > перші дві групи потреб а. Маслоу вважає первинними і вродженими три інші — набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, замі н первинних набутими людиною. Маслоу міститься дальший розвиток зауваженої ще е.
Маслоу через думку про поступове підвищення потреб робить спробу простежити ступенени перехід людини від стану біологічної до стану соціальної істоти. Важко погодитися з ним у тому, що зазначена тенденція — це лінійний односкерований процес заміни нижчого вищим; у реальній діяльної особистості можуть виявитися кілька потреб, не обов язково у названі послідовності. Утім, його погляди нині широко використовуються промисловій соціології та в соціальній практиці (наприклад, з метою вдосконалення організації виробництва, стилю управління тощо). інтерес інша категорія соціології особистості — інтерес — тісно пов язана потребою; також має об єктивно - суб єктивну природу і становить собі усвідомлення потреб. Разом вони є основою ціннісного ставлення, особистості до навколишнього світу і використовуються для дослідження цінність регуляторів соціальної поведінки. Як слушно зазначає о. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його. Безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у певному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне тощо. Ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку.
Вони є одним із наріжних понять у соціології взагалі і соціології особистості зокрема і характеризують людину насамперед як суб єкта. Мотиви — це усвідомлена потреба особистості - суб єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. Своєю чергою, кожні з них мають свій внутрішній поділ. Наприклад, у духовних мотивах можна вирізнити моральні та естетичні, релігійні або атеїстичні, філософські та інші. У системах мотивів виокремлюються також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні тощо. Особистості однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема типологія соціальної типології особистості. Соціальний тип особистості — це ктості продукт складного переплетіння історико - культурних і соціально - економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повторюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної. Проблема вирізнення соціальних типів особистості зумовлена тим, що соціологія має справу не з одиничним, а масовидним, різноманітним і намагається розкрити в особистості суттєве і типове.
із цього погляду можна виокремити такі типи особистості. • нормативний (тобто сукупність властивостей особистості, формування яких об єктивно необхідне для розвитку певного суспільства); • реально існуючий, або, за висловом в. Ядова, модальний (тобто переважаючий тип особистості на тому чи тому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше ідеального типу). Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але пара докс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витво - рила тип людини, що докорінно відрізнявся від комуністичних ідеал і її, його основною характерною рисою стало розщеплення (навіть не двоїстість) особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т. ін при цьому однаково комфортно почуваючись у цих багатоликих іпостасях. Російські соціологи слушно зазначають, що особистість пострадянського суспільства ще надовго залишиться радянською, відчуваючи ностальгії за часами існування срср. Такі люди ще протягом довгого часу становитимуть досить широку соціальну базу для комуністичних те інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, що постали на руїнах колишньої світової наддержави. Українські соціологи є. ііаніна називають його соціально - культурним типом особистості і вважають, що однією з його фундаментальних характеристик є мозаїчно - амбівалентна свідомість. На нашу думку, проявами такої мозаїчності та амбівалентності можна вважати. • ностальгію за радянськими часами і дальше ототожнення себе з радянською людиною і водночас гостре небажання повернення старого суспільного ладу; • патерналістські (тобто опікунські) настрої та очікування соціальних пільг, допомог, привілеїв від держави разом із дедалі міцнішими паростками підприємницької ініціативності, приватновласницькими орієнтаціями і зростаючими сподіваннями лише на самого себе; • масову недовіру до всіх офіційних соціальних інституцій (від пре зидента до місцевої влади і від міністерства внутрішніх справ до рядового міліціонера тощо) на тлі браку масових акцій протесту проти • досить велике зацікавлення політикою та масову участь у виборах у поєднанні з індивідуальною політичною апатією та недовірою практично до всіх політичних партій і рухів; • прагнення мати все і якнайкращого ґатунку — і не поворухнути для цього пальцем або обрати кримінальний шлях досягнення бажаного; • зростаючу приватизацію життя пересічних громадян, сподівання на допомогу родичів і близьких на тлі недовіри до всього соціального оточення і ворожості до тих, хто має хоча б трохи кращий, заможніший спосіб життя включно з найближчими людьми; • великий розрив між висловленими поглядами, орієнтаціями й установками та між практичною діяльністю й поведінкою, які за мірками соціології перебувають на межі пасивності тощо. Як бачимо, багато рис ното роsovetiky мають вочевидь виражений генетичний зв язок із типом особистості радянських часів. Однак соціологію цікавить не лише і не тільки типологія особистості, ай ті обставини, завдяки яким відбувається формування і розвиток цих типів взагалі й окремої особистості зокрема. Соціалізація полягає у переході людини від індивідуального до соціального (згадаймо попередній вислів. Особистістю не народжуються, нею стають) під прямим чи опосередкованим впливом таких чинників соціального середовища, як. • соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх передаванню і засвоєнню; • загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстоко • запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеальної і типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів пі індивіда, перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга — для суспільств у перехідні періоди їхнього розвити. Засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих певній культурі, форм раціональності й чуттєвої її прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, вихованій й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи здатності брати участь у соціальному житті. Сім я, сусіди, ровесники, вихователі й учителі, колеги знайомі, засоби масової інформації тощо. Важливо наголосити, і ці соціалізація — не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; воїн здійснюється протягом усього життя людини — від дитинства черг зрілість і аж до старості. Це відбувається тому, що умови життя люді 11111 а отже, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нон й нові соціальні ролі та відповідних змін статусу (інколи докорінних як - от перехід від статусу дитини до статусу соціально зрілої особи). Результатом інтеріоризації стає індивідуальності особистості. Коли йдеться про механізми соціалізації, то зазвичай звертаються до концепції з. Структурно - функціональний аналіз як теорія суспільства та метод соціального дослідження. Теорія соціального конфлікту та обміну.
Символічний інтеракціонізм та феноменологічна теорія. Головні особливості неомарксизму.
Поняття соціальних взаємодій як центральна категорія соціології. Порівняльна характеристика теорій міжособової взаємодії. Теорія соціального обміну джорджа хоманса і пітера блау.
Сучасна західна соціологія. Структурний функціоналізм, конфліктна парадигма, символічний інтеракціонізм, феноменологічна та емпірична соціологія. Соціологія в системі суспільних наук. Функціоналізм і теорія конфлікту.
Етнометодологія, теорія керування враженнями та символічний інтеракціонізм. Становлення соціологічної думки в україні. Культура та її функції в суспільстві. Ознаки та типи суспільств. Передумови створення та причини занепаду чиказької школи соціології та вивчення періодизації її діяльності. Розгляд історичного розвитку символічного інтеракціонізму.
Дослідження основних проблем соціалізації, групової взаємодії й соціального контролю. Формування наукових поглядів флоріана знанецького. Концепція гуманістичного коефіцієнта та теорія соціальних дій знанецького. Соціологія як наука про культуру.
Теорія дії і концепція соціальної системи т. Дюркгеймом залежності кількості самогубств від ступеня ціннісно - нормативної інтеграції суспільства. Аналіз динаміки рівня смертності внаслідок суїцидальної поведінки в різних європейських країнах. Важливі принципи інтеракционізма. Соціальний та радикальний біхевіоризм. Мід - засновник інтеракціонізма. Символічний інтеракціонізм - дослідження відношення між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами. Сорокіна, його теоретична модель стратифікаційної карти світового рівня. Теорія економічної стратифікації, риси політичної стратифікації. Особливості професійної стратифікації, внутрішньопрофесійна ієрархія. Класи і верстви в соціологічній теорії. Маркса і становлення стратифікаційної теорії. Класичний етап становлення соціології нерівності. Три типи стратифікаційних ієрархій. Складність індустріальних суспільств. Соціально - етнічні особливості розвитку україни. Теорія політичної нації, її основоположники. Етнічна структура сучасного суспільства і міжнаціональні відносини в україні. Спільне життя націй і народностей. Формування соціологічних ідей про працю. Соціально - трудові відносини та процеси. Праця – основна умова життя людини і функціонування суспільства. Праця є, насамперед, процес, що відбувається між людиною і природою, процес, де людина власною діяльністю опосередковує, регулює та контролює обмін речовин між собою і природою. Речовині природи людина сама протистоїть як сила природи. Завдяки праці людина напала на слід свого природного розвитку, виділилася зі світу тварин і стала думаючою, розумною істотою, тобто справді людиною. Звичайно, праця створила людину.
Праця створила людину і людське суспільство, виступає однією з перших передумов життя і розвитку людини, оскільки сама є специфічним процесом, що можливий лише у суспільній діяльності, у спілкуванні людей між собою. Праця завжди виступає у формі колективної діяльності. У виробництві люди вступають у взаємини не тільки з природою, адже люди не можуть виробляти не об’єднуючись для досягнення спільної мети для взаємного обміну діяльністю. Для того щоб виробляти, створювати матеріальні блага люди вступають у певні стосунки, але тільки в межах суспільних зв’язків ці стосунки, як і їх ставлення до природи виступають у формі виробництва. Соціологія праці – найбільш загальна із спеціальних соціологічних теорій, що має предметами свого дослідження соціально - трудові відносини і процеси, соціальні інститути і спільності в сфері праці (соціологія організацій, промислова соціологія, соціологія села, соціологія трудового колективу, соціологія професій та ін), закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них, тобто є соціологічною основою менеджменту.
Дана соціологія – одна із спеціальних соціологічних теорій, предметом вивчення якої є соціальні аспекти праці, тобто людський фактор, його функціонування в процесі праці. Соціологія праці – це галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає працю, трудову діяльність та поведінку, трудовий колектив як специфічну соціальну підсистему суспільства, його соціальні інститути, а також соціальні спільності в сфері праці, соціально - трудові відносини і процеси та закономірності, форми і методи цілеспрямованого впливу на них. Соціальні спільності, тобто різні соціальні групи (суб’єкти праці), які беруть участь у трудовій діяльності, а саме.
Підприємці, менеджери, інженерно - технічні працівники, службовці, робітники та ін; соціальні інститути в сфері праці, тобто історично сформовані специфічні форми спільної діяльності людей, а саме.
Праця, трудова діяльність та поведінка, трудовий колектив та ін соціально - трудові процеси, тобто процеси, що відбуваються безпосередньо в трудових колективах, у процесі праці і пов’язані з функціонуванням та зміною станів соціальних груп, окремих працівників, пов’язаних з їх трудовою діяльністю. Предмет науки поєднує п’ять складових. Соціальні верстви та інститути в сфері праці, соціально - трудові відносини і процеси, соціальне управління ними. Соціологія праці вивчає багато різних проблем, передусім співвідношення соціальних і професійних груп, джерела формування соціальних відмінностей у трудових колективах (тобто, чому є підприємці, управлінці і робітники, які ж до того можуть стати безробітними). Нарешті, вона вивчає специфічні соціальні інтереси соціальних груп, необхідних для організації ефективного розвитку колективів, попередження чи вирішення конфліктів у них. Соціологія праці вивчає методологічні та методичні аспекти вирішення таких проблем, як вироблення, прийняття і реалізація управлінських рішень; використання різноманітної інформації в процесі управління; певних методів та стилів керівництва; ефективність самоврядування і виробничої демократії та ін. Праця, як цілеспрямована діяльність людей, є водночас найпростішою абстракцією, що виражає найдавніше ставлення людей до природи й один до одного у всіх суспільних формах виробництва. Праця, як окреме поняття, з’явилося порівняно недавно, а саме тоді, коли виникає відносно розвинена сукупності багатьох видів праці і коли жоден з конкретних її видів – землероба, ремісника, комерсанта та інших не міг уже відтворювати різноманітність людської діяльності. З перемогою великого машинного виробництва виникла розвинена сукупність конкретних видів праці, за яких праця найчіткіше виступає як засіб створення багатства взагалі, тобто капіталу, і втрачає свій специфічний зв’язок з певним робітником. Суб’єктом і носієм праці стає лише людина. Машина, тварина, певні сили природи можуть виконувати певну роботу, та в поняття праці ця діяльність не входить. Проте й діяльність людини не повною мірою співпадає з поняттям праці, бо праця – це не всяка, а лише суспільно - корисна діяльність. Праця як суспільно - корисна діяльність – категорія соціально - історична. Чим ширше, глибше, універсальніше здійснювана людиною праця, яка розкривається в трудовому процесі, тим різноманітнішою стає сукупність засвоєних і засвоюваних людиною явищ та речей зовнішнього світу, тим багатшим і універсальнішим стає внутрішній духовний світ особистості та суспільства. З розвитком і урізноманітненням трудової діяльності зростає практична необхідність духовного освоєння навколишнього світу.
Людина все більш свідомо випереджає хід майбутніх подій, уявно обганяє історичний процес. На жаль, праця, створюючи чудові речі для інших, нерідко супроводжується зубожінням працівника. Змінюється ручна праця машиною, але водночас частина робітників потрапляє у варварські умови праці, перетворюючи людину - робітника на придаток до машини. Метою праці є створення можливостей для підвищення добробуту людей, покращання умов їх праці та побуту.
В теорії і на практиці провідна і визначальна роль належить активно практичному ставленню до реальностей життя, що виступає як об’єктивний закон виникнення й розвитку внутрішнього духовного світу суспільства й людини. Виробництво матеріальних благ супроводжується присвоєнням, пристосуванням та видозміною предметів природи за умов певної суспільної форми. Суспільна форма виробництва зумовлює ту чи іншу структуру суспільства, ставлення людей до природи через віддзеркалення в їх почуттях і мисленні зв’язків людей, що виникають у процесі виробництва матеріальних благ. Одночасно узагальнюється й розкривається ставлення людей до об’єктивного світу, до суспільства і природи. Багатство і обмеженість духовного світу окремої людини і суспільства повністю визначається і типом панівних у суспільстві виробничих відносин. У минулому в теорії та практиці закріпилося вузьке розуміння праці як економічної категорії. Трудова діяльність оцінювалась з позицій матеріального утилітаризму і зводилась до процесу виробництва матеріальних цінностей, а в загальному вираженні розумілась як процес утилітаризації природи. Речовинно - утворювальна функція праці гіпертрофувалася так, що сам суб’єкт праці – людина – розглядався переважно як виробник споживних вартостей, а соціально - утворювальна функція лише декларувалась. Але ж відомо, ще георг гегель, а за ним і карл маркс, за процесом виробництва речей змогли побачити процес відтворення людини, опосередкований зміною оточуючого світу.
Основне призначення праці – задоволення потреб індивіда й суспільства, необхідність досягнення практично корисних, утилітарних результатів. Але працю не слід обмежувати лише виробництвом матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб, а вбачати у ній процес задоволення головної людської потреби – потреби у праці. Породжена необхідністю задоволення у життєвих потреб, праця постійно формує і збільшує нові потреби, актуалізуючи життєдіяльність людини. Безперечно, праця за природою – явище суспільне.
Первісносуспільний лад об’єднав людей через необхідність добувати їжу, переборювати стихійні лиха, боротися з ворогами. Саме тому праця кожного члена роду без будь - яких опосередковуючих ланок безпосередньо включалася в суспільну працю. З розвитком виробничих сил у характері праці сталися суттєві зміни і, насамперед, поглиблюється розподіл праці. Суспільний характер праці проявляється не в процесі створення продукту, а в процесі його реалізації, коли виявляється, що індивідуальні затрати на виробництво продукту не збігаються із суспільними нормами. Звичайно ж, до змісту праці завжди входить обмін діяльністю між індивідами, а праця робітника – жива праця – доповнення живої праці всіх інших індивідів. Ставлення до навколишнього світу здійснюється людиною через сукупну працю. Якщо специфічно характерну рису людської праці складають використання й створення засобів праці, то праця несе в собі атрибут суспільності, а така суспільність переноситься на історично визначені види праці як механізми соціального наслідування. Уявлення про працю складається у людей досить рано, а виникнення спільної форми праці припадає на період відносно зрілого суспільства, коли не тільки виникає розвинена сукупність конкретних видів праці, а й жоден з них не претендує на панування. Всі види праці перетворюються на різновид промислової праці, а система розподілу праці приводить до того, що метою виробництва стає виробництво багатства. Багатство – історично накопичена праця в її конкретній формі. Праця за таких історичних умов – це праця взагалі, спрямована на накопичення багатства незалежно від його різновидів. Формування такої праці передбачає реальну можливість переходу індивідів від одного виду праці в умовах розвиненої сукупності її різновидів. Суспільна праця дозволяє подолати вузький горизонт утилітаризму людської діяльності з виходом до її духовності. Заснована на мисленні логіка людської діяльності набуває утилітаризму, дозволяє діяти не на користь сваволі, а за мірками всіх речей і обставин. Перебудовуються схеми людської діяльності, і людина, становлячись суб’єктом діяльності, підпорядковує її внутрішній логіці розвитку.
Мислення як суб’єктивний базис такої діяльності уявляє її в соціальному баченні як суспільну працю, тому що її зміст стає суспільним. Така праця адекватна суспільній природі людини. Праця розкриває і переводить у матеріал мислення загальні закономірні зв’язки, на основі чого й складаються загальні прояви людської свідомості – наука, мораль, мистецтво, право та ін. У сучасному суспільстві перенесення центру ваги в суспільному розподілі праці на розумову працю пов’язане з докорінною зміною місця й ролі людини у виробництві. Робітник замість того, щоб бути головним агентом процесу виробництва, стає якби поруч з ним. Тенденції розвитку сучасного виробництва такі, що проста праця відтискується, правилом стає творча діяльність, яка відкриває простір для розвитку всіх обдарованостей, здібностей і т. Зміна змісту праці, дедалі більше наповнення її духовно мислючим змістом, як і відкриття у праці її найважливішої людинотворчої функції, є здобутком розвитку людської думки. У такому визначенні праця забезпечує рух думки до опанування загальним. Людська діяльність – це таке утворення й використання знарядь праці, що, по суті, безкінечне, не має завершеного стану, не створює підсумкового абсолютного продукту.
Основним результатом трудового процесу є перетворення набутих знань і навичок на особисту власність. Соціалізація особи розкриває власне суспільну природу людини. Не тільки пряме безпосереднє спілкування між людьми, а й спілкування через знаряддя праці, через опосередкування трудовою діяльність, втілених у знаряддях праці, стає вихідним моментом при залученні особи до трудового життя. і не тільки через власний досвід, а й через знання особистість починає сприймати світ, відкриваючи в ньому властивості й відносини. Праця своєю суттю є засобом буття, через посередництво якого формується й розвивається людина. Соціально - трудові відносини складаються на виробництві між представниками різних соціальних спільностей. Цей тип відносин, на відміну від відносин функціональних, пов’язаних з поділом і кооперацією праці, актуалізується як відносини рівності та нерівності між працівниками та соціальними групами (підприємцями і робітниками та ін. 3 регуляцією соціально - трудових відносин пов’язано багато найактуальніших проблем, які нині стоять перед нашим суспільством та його економікою. Відомо, що вона має насамперед соціальний аспект. Одна з них – проблема мотивації праці. Ситуація, яка склалася в україні в період переходу до ринку, характеризується тим, що мотиви змістовності праці поступилися місцем мотивам низької інтенсивності праці. Тобто сьогодні мотиви забезпечення працею засобів для існування перестали бути провідними. Тільки тоді виникне нормальна мотивація до праці, підвищиться її ефективність, запрацюють нормальні мотиви до праці. інша проблема, пов’язана із соціально - трудовими відносинами, проблема зайнятості і безробіття, яка актуалізувалася в нашому суспільстві. Ця проблема, очевидно, що соціальна, бо коли ми маємо справу, наприклад, із безробіттям (структурним, циклічним або фрикційним), ми наочно бачимо, що вивільнення тих чи інших працівників чи груп трудящих (інколи закриття цілих підприємств) пов’язане не тільки з економічними, а й соціальними причинами (наприклад, коли вирішується питання про вивільнення того чи іншого працівника, то тут впливають багато чинників, причому не тільки пов’язаних з кваліфікацією чи інтенсивністю праці робітника). Щодо соціально - трудових процесів, то тут соціологія праці та управління має справу із багатьма різновидами змін, які відбуваються в соціально - трудовому стані робітників і колективів. Адаптацією, тобто пристосуванням до виробничого середовища; співробітництвом; суперництвом, конфліктами та ін. Найбільш характерний та цікавий приклад – роль соціології праці у виробленні теорії трудових конфліктів та практичних рекомендацій щодо їх вирішення. На жаль, ці можливості соціології нині недостатньо використовуються. Проте вже сьогодні очевидно, що причини страйків, які відбуваються в україні, не можна зводити лише до економічних (тут і погані умови праці, незадоволеність нерівністю у прибутках, що має місце між керівництвом підприємства та робітниками, та ін. По - друге, до страйків призводять не тільки ті чи інші конкретні причини, а й чимало внутрішніх та зовнішніх приводів так би мовити чинників провокування страйків. Невиконання керівництвом своїх обіцянок працівникам, загальна дестабілізація ситуації в суспільстві, виникнення гострого дефіциту на продукти харчування тощо. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії. Соціологія особистості. Основним елементом суспільства, будь - якої форми соціальності є людина. Оскільки особистість є продуктом соціуму, то особливе місце серед соціально - психологічних дисциплін посідає соціологія особистості. Соціологія особистості — це галузь соціології, яка вивчає особистість як об єкт і суб єкт соціальних відносин крізь призму суспільно - історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв язків особи і соціальних спільнот. Об єктом даної галузі є соціальний суб єкт, зокрема людина й особистість, а предметом — соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. Особистість є об єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін — філософії, психології, антропології, соціології та ін. Специфіка соціологічного підходу до особистості полягає в тому, що соціологія намагається дослідити людину як найважливіший елемент суспільного життя, виділити її соціальні характеристики, визначити весь спектр її взаємодії з суспільством, з соціальними спільнотами, з іншими індивідами. інакше кажучи, у соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства особлива увага у соціології особистості приділяється дослідженням взаємозв язків параметрів соціальних структур та особистісних якостей людей у відповідних соціальних групах. Без дослідження системи особистості, без вивчення процесів, які охоплюють повсякденні міжособистісні відносини, неможливо зрозуміти соціальні процеси, які управляють складними структурами суспільств. Людина вивчається як елемент соціальної системи, представник різноманітних соціальних утворень, соціальних спільнот, соціальних інститутів та організацій. Будучи елементом соціальних спільнот, всіх соціальних систем, особистість сама виступає як складна система в сукупності всіх своїх численних соціальних якостей, котрі виступають елементами структури особистості. Особистість досліджується в соціологічній теорії як об єкт впливу з боку суспільства та його структур. Особистість виступає не лише об єктом, але й суб єктом суспільних змін, творцем соціальних спільноті суспільного розвитку, джерелом суспільного життя. Структурні елементи особистості. Починаючи з демокріта, який порівнював людину з малим світом, і до сьогоднішніх днів проблема особистості є особливо актуальною. Розуміння її сутності — одне з найскладніших неоднозначних питань сучасності. Термін людина вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду.
Це поняття вказує на якісну відмінність людей від тварин і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві homo sapiens. Термін індивід вживається у значенні конкретна людина, одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом. індивідуальність означає те особливе і специфічне, що відрізняє одну людину з - поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями. Особистість — це цілісна сукупність соціальних властивостей людини, що формуються та видозмінюються протягом усього життя людини у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників її розвитку та активної взаємодії з соціальним середовищем. Особистість людини в її діяльнісних проявах виявляється для інших людей як та чи інша певна сукупність соціально значущих рис особи. В цьому аспекті особистість — порівняно стала сукупність людських якостей, відповідно до формування яких у процесі змужніння індивід стає соціально визнаним і тим самим соціально відповідальним суб єктом своєї поведінки. Загалом, сьогодні налічується близько 50 визначень поняття особистість. Залежно від орієнтації вчених поняття особистість розкривається у 3 основних аспектах. 1 — як щось ціле, висновок або єдність окремих ідей, відчуттів, потягів, цілей, мотивів та інших ознак. 2 — як утворення, яке зумовлює реакцію на безліч зовнішніх подразників і впливів, гарантуючи істоті адаптацію і виживання. 3 - як щось унікальне, неповторне, найвище в природі та соціальному бутті. Особистість в соціологічних дослідженнях постає в єдності соціальних якостей, властивостей і рис, набутих під впливом культури, конкретного соціального середовища, в якому живе індивід. Основними рисами особистості є. • певна міра незалежності, автономності від суспільства; • наявність самосвідомості, самооцінки, самоконтролю; • наявність внутрішньої духовної структури, тобто потреб, інтересів, цінностей, мотивів, соціальних норм, переконань. Потреба — це рушійне джерело активності людини, спрямованої на її задоволення, яке супроводжується суб єктивним потягом до відчуття приємності або, навпаки, відсторонення від відчуття неприємності, болю. Потреба — це внутрішній психологічний стан людини, відчуття нестачі чогось. Цей стан регулює активність, стимулює діяльність, спрямовану на здобуття того, чого не вистачає. Найбільш відома класифікація потреб американського психолога а. Він поділив потреби на базові та похідні. Базові є постійними, а похідні — змінюються. Останні ціннісно дорівнюють одна одній і тому не мають ієрархії. Базові потреби можна розташувати ієрархічно, від нижчих (фізіологічні потреби) до вищих (духовні потреби). • фізіологічні, сексуальні потреби — продовження роду, у їжі. Одязі, житті тощо; • екзистенціальні потреби - безпеки існування, стабільності, гарантованій зайнятості тощо; • соціальні потреби - у спілкуванні, належності до колективу, спільній діяльності тощо; • престижні потреби — в повазі з боку, службовому просуванні, престижі тощо; • духовні потреби — потреба у самовираженні через творчість. Фізіологічні та екзистенціальні потреби с первинними. Вродженими; інші — набутими, тобто соціальними. Згідно з принципом ієрархії, потреби кожного нового рівня стають актуальними для індивіда лише після того, як задоволені попередні запити. Конкретною формою усвідомленої потреби, реальною причиною діяльності особистості, спрямованої на задоволення цієї потреби є інтереси. інтерес — це направленість дій індивіда в залежності від можливості задоволення тієї чи іншої потреби. Він виступає як мотив, що мобілізує особу за збереження або зміну умов життєдіяльності. Це результат усвідомлення потреби і вибір шляхів та способів її реалізації в конкретних умовах. Потреби, перетворені в інтереси стають цінностями. Цінності особистості — це відносно стійке та соціально обумовлене ставлення особистості до об єктів духовного та матеріального світу, уявлення людини про найбільш значущі, важливі цілі життя та діяльності, а також засоби їх досягнення. Сукупність індивідуальних і загальних, особистих, групових цінностей формує систему ціннісних орієнтацій особистості, якими вона керується у житті. Ціннісні орієнтації — це особистісні орієнтації стосовно цінностей тих чи інших соціальних спільнот чи груп. Вони регулюють загальну спрямованість діяльності людини. Вищим рівнем ціннісних орієнтацій є орієнтації світоглядні, що визначають найзагальнішу ціннісну спрямованість пізнавальної, духовно - практичної та практичної діяльності людини, її вищі цілі життя. Ціннісні орієнтації діють як певні соціальні настанови — загальні орієнтації особистості, які відображають її можливості діяти відповідно до об єкта дії. Настанова — це форма перетворення діяльності в реальні, конкретні дії по відношенню до соціально значимих об єктів. Вони регулюють соціальну поведінку, визначають загальну спрямованість особистості. Настанови також відображають ставлення діючого індивіда до інших людей та об єктів оточуючого середовища. Взаємодія потреб, інтересів та ціннісних орієнтацій складають механізм мотивації соціальної діяльності. Мотиви — це внутрішні спонуки до дії, що являють собою відображення у свідомості людей їх об єктивних потреб та інтересів. Мотивація — є процесом актуалізації якого - небудь мотиву та його функціонування — внутрішнього потягу до діяльності певної спрямованості. В цілому мотивація здійснюється як процес забезпечення пріоритетності діяльності, що є однією з можливих за даних зовнішніх та внутрішніх обставин. Специфіка особистості визначається її соціальною якістю, тобто сукупністю взаємопов язаних елементів, зумовлених типом соціальної взаємодії особистості з іншими людьми в конкретних історичних умовах. Ця сукупність складається з таких елементів як соціальний статус та соціальна роль. Соціальний статус — це становище індивіда або групи в соціальному просторі стосовно інших індивідів і груп, яке визначається за соціально значущими для даної суспільної системи критеріями (економічними, політичними, соціально - правовими тощо). Відповідно до того, чи набуває людина свій статус завдяки успадкованим ознакам (соціальне, походження, стать, раса), чи завдяки власним зусиллям (освіта, фах), розрізняють соціальний статус успадкований (аскриптивний) та здобутий. Соціальна роль — це певні способи поведінки індивіда або групи, що відповідають прийнятим у суспільстві нормам та здійснюються відповідно до соціального статусу індивіда або групи. Як член суспільства, різноманітних груп й організацій, обіймаючи в них певне місце чи позицію, виконуючи притаманні цим позиціям функції, індивід тим самим здійснює відповідні соціальні ролі. Батька, підприємця, вченого тощо. Сукупність ролей, які відповідають даному статусу, називається рольовим набором. Значення соціальної ролі як регулятора соціальної поведінки полягає у тому, що, приступаючи до виконання певних соціальних функцій, індивід, як правило, знає права й обов язки, що відповідають його становищу, і санкції, які можуть бути застосовані у разі їх порушення. Так, від батьків очікують піклування про своїх дітей; від друзів ми розраховуємо на допомогу чи підтримку в разі потреби. Таким чином, соціальна роль — це завжди очікувана поведінка, пов язана з реалізацією певних прав і обов язків. Якщо поведінка індивіда відповідає рольовим очікуванням, то вона соціально заохочується (похвала, матеріальна винагорода), у разі відхилення поведінки від рольових вимог і очікувань вона негативно санкціонується (осуд, покарання). 1) деякі ролі вимагають емоційної стриманості, в той час як інші дозволяють відверте вираження почуттів; 2) деякі ролі приписані, а інші бувають досягнуті; 3) деякі ролі передбачають спілкування з людьми за формальними правилами, інші дозволяють встановлювати неформальні, особисті відносини; 5) різні види ролей пов язані з різною мотивацією. Оскільки один і той самий індивід виконує багато ролей, то між ними можливі відносини як гармонії, так і дисгармонії. Дисгармонії виявляються у так званих внутрішніх або міжрольових конфліктах, що виникають переважно на ґрунті суперечностей між різноманітними рольовими вимогами і очікуваннями (добрий сім янин — поганий спеціаліст; здібний інженер — невдалий підприємець). ізоляція — негативні емоції блокуються, зв язок між джерелом конфлікту та викликаними ним емоціями не усвідомлюється. Раціоналізація — виконуючи роль, яка не відповідає орієнтаціям людини, індивід переконує себе і всіх інших, що виконує її за власним бажанням. Проекція — приписування іншим учасникам рольової взаємодії власних бажань. ідентифікація — самоототожнення індивіда з роллю, виконання якої в нього викликає великі труднощі. Реактивне утворення — забезпечує зміну прагнення виконувати недоступну роль на доступну.
1 - положення в системі соціальних відносин; 2 - сукупність соціальних ролей або функцій, які виконують люди; 3 — спрямованість особистості, тобто сукупність потреб, інтересів, поглядів, що виступають мотивами індивідуальної поведінки. Таким чином соціологія особистості досліджує особистість у системі соціальних зв язків. Останні є сукупністю факторів, які зумовлюють спільну діяльність людей у конкретних умовах заради досягнення конкретних цілей.
Коментарі
Дописати коментар