ой ти дівчино зарученая чому ти ходиш засмученая

ой ти дівчино зарученая чому ти ходиш засмученая

Ліворуч — лави, мисник; праворуч — канапка, два кріселка. По стінах — генерали і страшний суд. В убранстві видно панські примхи, перемішані з простою обстановою. Двері просто і праворуч в кімнату.

Зінька (вишива сорочку). Що це й досі батька нема. Усе їздять по панах та по панах. і хазяйство закинули. Ох, це все дзвонарська крутить. Як умерла покійниця матуся, то батько й почали з тією ориною власівною кумпанію водити. Піде колись на вітер наше добро. і дома тут через неї життя нема. Все якісь моди заводить; ні ступити, ні походити. Хоть би вже мені заміж швидче абощо. Так через неї ж і не оддадуть за простого, а од тих паничів - глистюків аж верне.

А от овсій кравчук — який славний, і смирний, і роботящий, і парубок з себе моторний та і з нашого роду; а за мною — так просто господи. Б, вже терпіла, терпіла та, мабуть, і годі скажу.

Ех, доля моя сирітська. (замислюється і співа). Ой знаю, знаю, кого кохаю, тільки не знаю, з ким жити маю. Вийду на поле, гляну на море, - сама я бачу, що мені горе; сама я бачу, чого я плачу, що я милого нігде не бачу.

Кого любила, того згубила, кого кохала, того стеряла; кого не знала, руки зв’язала, з своїм нелюбом світ зав’язала. Наталка (спочатку у кімнаті біля дверей, а далі вибіга. Пританцьовуючи і крутячись). От і прибралась, бач, яка цяця, бач, яка краля. Набік, хлопці, набік, хлопці, бо чорт мужа несе.

Як побачить мене з вами, його трясця затрясе.

(вибіга з цуценям, прибратим у якусь спідницю). Одішлю я чоловіка, де й уродиться музика; як заграють на басолі, буде хлопцям не до солі. Та яка ж, хлопці, я гарна та моторна. А ти брись, одчепись. Де це ти такої пісні вхопила. Тому що слухай, коли кажуть. Б, ти - бо не кусайся, коли з тобою бавляться. Уродилась на біду — пальцем хату вимітати, пригорщами воду брати. Транди - ба, транди - ба. Ох, я стала слаба; а як бубон загуде, мене й мертву підведе.

А як поведу плечима, то й старого чорт не втрима. Дід з натуги умер; узялася я у боки та й пішла по хаті в скоки. От щоб мене ставцем поставило. Скажіть мені одно слово, і шабаш, значить. Тільки один мені кінець. Або під сволок, або під лотоки. Мир дому сьому, з п’ятінкою святою. Ми — у хату сусіль, а ти, моя ягідко, винось нам хліб та сіль, бо ми не з порожніми руками, а спішать он - то які гості за нами. (підморгує і цілує зіньку; покупки кладе на стіл). Коли тебе, миленький, не питають, то між благородних у разговори не плутайся; бо такий антихвон, голубе, робить тільки мужва. Ще сміє, мовляв, на моє званіє губу розпускати. Та мені з тобою зараз, може, й говорити завстид. (іде гордо до кімнати). іш, хам, раб нечестивий, порожденіє антихристово. Проти якої ще мадами. (плює, пішла у кімнату). Дзвонарська (виходить з кімнати). Коли в вашім домі, моя комашечко, безчестя мені совершають, то я й піду.

Нехай уже твій папонька сам порається з гостями або попросить цього кавалера. Ти знаєш, моя комашечко, що я протопопівна і була, мовляв, почти при вельможах. У грапського дворецького в дівичім званії жила. Довелось мені за пономаря вийти. Темний, темний, а поуз рота ложки не понесе.

Його б у десяти окропах треба б перш випарити, щоб і говорити з ним, от що. Вареник (трохи під чаркою). Ну, цілуй, дочко, руку.

А ти, чортеня (до наталки), шапку бери. Натрудився, значить, та й честі добився. Подивіться, — це не карбованець, а мегдалія теліпається. Воно, конешно, не всякому.

Потаповича на всю округу знають. Чи за грошима, чи що. Ну, а ти ж, дочко, чому не поздоровляєш батька. їй тільки до гостинців. Ще капказького хрестика вишлють. Вітре буйний, вітре буйний. Ти з морем говориш, — збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море.

Воно знає, де мій милий, бо його носило, воно скаже, синє море, де його поділо. Коли милого втопило — розбий синє море; піду шукать миленького, втоплю своє горе, втоплю свою недоленьку, русалкою стану, пошукаю в чорних хвилях, на дно моря кану.

Найду його, пригорнуся, на серці зомлію. Тоді, хвиле, неси з милим, куди вітер віє. Коли ж милий на тім боці, буйнесенький, знаєш, де він ходить, що він робить, ти з ним розмовляєш. Ой, чого та чайка скиглить над водою про що хвиля шепче тихо з осокою чайка скиглить плаче, чорний ворон кряче пляшева питає. Де козак гуляє, де січ, її слава де її клейноди, де церква святая. В ній гетьмани зброю свою освятили в ній богу молились, і бога просили. Дай нам, боже, сили, дай нам, боже, вдачі захисти від шаблі голови козачі. Захисти, наш боже, матір і дитину захисти сестрицю, й нашу україну.

Вмиємось водою з сивого дніпра, і прибуде сили для походу.

Доки сонце сяє слава не вмирає, слава українського народу доки сонце сяє слава не вмирає, слава українського народу.

Знову наснилось дитинство, тепле, як гарна весна. Вишня вдяглася в намисто, мама щаслива й сумна. Там за село проводжала долю мою молоду.

Щедро мені щебетала мамина вишня в саду.

Вдаль голубими вітрами весни за обрій пливли. Раннім туманом у мами коси, як дим, зацвіли. Мати в тривогах вінчала щастя жадане й біду.

Радо мене зустрічала мамина вишня в саду.

Здавна близьке й сокровенне все там, аж терпне душа. Начебто й мама до мене стежкою в сад поспіша. Знов, як бувало, до столу кличе, лиш в хату зайду.

Ронить зацвіток додолу мамина вишня в саду.

Пісня любові й дитинства в серці бринить, як струна. Наче священна молитва з рідного краю луна. Та не порадує літо душу мою молоду.

Плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду.

Гарний козак, гарний, гарний на натуру.

Гарно грає, грає на бандуру, грає на бандуру.

Струни мої, струни, грайте мені стиха, може козак, козак сіромаха, забуде свого лиха. Наша слава козацькая не на папері писана лісами, гаями, байраками, вона заколисана. Та ще пригодиться козак сіромаха ще не заржа. Ще не заржавіла шабля моя сваха а як натягну лук, брязну тятивою то утіче, втіче з україни всяк ворог з ордою. Наша слава козацькая не на папері писана лісами, гаями, байраками вона заколисана. В степу, ніби вічність розлого широкім, на схилі крутому багряного дня закинувши лихо у трави високі козак грає думу на гриві коня. Козак грає думу на березі ночі і тирса як хвилі під вітром шумить а смерть зазирає в козацькії очі завжди несподівано вічна як мить. Козак грає думу і смертю об землю звичайний козак вироста в мамая того, що крізь ночі осліплено темні як образ несла україна моя. Даремно вдивляючись в обрії білі його виглядає з походу рідня він став мамаєм і на смерті могилі козак грає думу на гриві коня. Там де дніпро від греблі котиться і русло навпіл розділя лежить в його обіймах хортиця співуча радісна земля. Пр - в хортиця - свята земля хортиця - прадавня січ хортиця козацький вільний край ти наша гордість і краса. Ось тут дніпро лизав круті пороги і щебетав в безсиллі віковім і саме тут пройшли поета ноги, де вирувала грізна січ. Тарас блукав, а хортиця співала до ніг лягала біла ковила. Дніпровська хвиля дзвоном вигравала козацька пісня розцвіла. Застеляйте столи та все килимами, та кладіть калачі з ярої пшениці. Бо прийдуть до тебе три празники в гості. Ой що перший празник – святеє рождество, а другий вже празник – святого василя, а третій вже празник – святі водохрещі. А що перший празник зішле тобі втіху, а що другий празник зішле тобі щастя, а що третій празник зішле всім нам долю, зішле всім нам долю, україні волю. Щедрий вечір, щедрий щедрий вечір, щедрий щедрий вечір, дай нам боже добрий (2 раза) роди боже жито, роди боже жито на новеє літо, на новеє літо ще й роди пшеницю, ще й роди пшеницю на всюю пашницю, на всю пашницю роди боже гречку скореня до вершечку за тим божим бджоли з весни до миколи, з весни до миколи встаньте погадайте а нам сала дайте дайте не шкодуйте здорові празднуйте.

За байраком байрак, (двічі) а там степ та могила. із могили козак (двічі) встає сивий похилий. Встає сам уночі, іде в степ, а йдучи, співа, сумно співає. Наносили землі, та й додому пішли, і ніхто не згадає. Нас тут триста, як скло, товариства лягло, і земля не приймає. Як запродав гетьман у ярмо християн нас послав поганяти. По своїй по землі свою кров розлили і зарізали брата. Крові брата впились і отут полягли у могилі заклятій та й замовк, зажуривсь, і на спис похиливсь, став на самій могилі. На дніпро позирав тяжко плакав, ридав, сині хвилі голосили. З - за дніпра, із села руна гаєм гула, треті півні співали. Приснилось матері, що ожили солдати, які стоять одягнені в граніт. іде один до хати і раптом зупинивсь біля воріт. Чого стоїш, мій синку.

Чи мало настоявся край путі. Вже скільки літ не знаєш відпочинку.

Вже скільки літ чекаю в самоті. Приснилось матері, що привела в оселю. Він автомат поставив у куток. і, мовчки скинувши запилену шинелю, узяв у руки скрипку і смичок. Вустами струн почав розповідати, як він ішов додому крізь грозу.

і в тихім сні, у сні ридала мати і витирала радості сльозу.

Приснилось матері, що подала сніданок, і син присів, і сперся над столом. Та раптом променем зашелестів світанок — і сон розтав, як роси за селом. — й самі побігли ноги. — і впала край воріт. А в далині, де сходяться дороги, стояв солдат, одягнений в граніт. Причарувала моє серденько, причарувала мою ти душу, тепер до тебе ходити мушу.

Гаврило потапович вареник — багатий козак. Зінька — дочка його, літ 20. Наталка — друга дочка, 10 літ. Вівдя — наймичка, заїка. Орина власівна дзвонарська — вдова, сусідка. Овсій кравчук — молодий парубок; дальній родич, за приймака. Перепетуя самсонівна дембицька — із бідної шляхти, з примхами. Сисой хододатович — синок її. Свирид — хлопець, наймит. Середина багатої козачої хати. Отже ти доспіваєшся, поки я тебе по губах не лясну.

Кинь мені цуценя та роби. А пісень великих співаєш. Наталка (проганя цуценя). Ну, достанеться тобі за пісні. Це мене пріська вивчила. Щоб ти мені до неї ні ногою. Зінько, голубочко, я слухатимусь, коли ти висилатимеш з хати. А яка ти гарнесенька, сестрице, сьогодні. У стрічках та у плахті. Чого ти щодня так не ходиш. При матері ходила, а тепер ота моди завела; батько силують до кохт. і я тієї власівни не люблю. А я плюну та й утечу.

Ти така в цьому гарна, така гарна. Овсій (що увійшов при остатній мові). А правда, чудесно, як намальовані; а то неначе в хомуті ходите.

Зінько, чи мені тут сидіти, чи ти, може б, пустила мене до пріськи. (ухмиляється хитренько). іди вже; тільки не пустуй. Бач, я зараз послухалась. До батюшки якийсь панич приїхав. За власівною послали. Чи не жениха вона мені знов вискіпала. Мене й самого мов ножем шпигнуло. Що ти городиш, божевільний. Все єдно такому харпакові і гадать нічого. У потилицю затоплять, та й уже.

Я тільки й йому або й тій. Ну вже я не знаю, хоч у сибіряку.

А коли що, так от що. (одказує, почувши стук у двері). Зінька біжить до дверей. Ті ж і орина власівна. Дзвонарська ввіходить з покупками, весело. Гостей не знаємо, які вони й на масть. Достойніщі за твоїх, моя ягідко, — з білого воску.

Дзвонарська тільки гордо глянула. Теперечки так уже не слід його називати. Тепер він, мовляв, моя ладонько, не батько будеть, а папонька. Ми вже тепер вознесемось між дворане.

А все ж вони для дочки будуть батьком. Що ж ви зараз мужвою, а самі з якої діжі. З пшенишної, з проскурної, йолопе мій нетесаний. Може, з тієї, що дерть затирають. Дак коли вона мене гарячим залізом шпига. А ти б змовчав та краще б підлестився. А то вона ще більше нацькує батька. Дзвонарська і зінька. Тіточко, власівно, чого - бо ви. Та вибачте вже, власівно, його темноті. Уже іменно, що честь, гаврило потапович, мовляв, яко кадило в полунощі. Дзвонарська (поправля). Вареник (до наталки). А ти чого колупаєш у носі. Ну, приймав і питав мене уже предсідатель, як свого, уже, значить, запанібрата. Дзвонарська (до зіньки). Ох, думаю, і вожделеніє було. Сам почепив мегдалію, предсідатель би то. Зайдіть, просить, на чайок. Ведуть мене, садовлять. Зараз чай з тим, як його. Мій покійничок уживав було завжди після добрих похорон. і доходять же, прости господи, до всякого способу.

Ну, стало буть, випили так тільки. Звісно, душа міру зна. Ну, тут уже ми смикнули всякого, аж досі джмелі в усі. Я юрію митровичу, предсідателю б то, і грошенят визичив. Ну, вже без того не можна. Мовляв, хто маже, то й їде.

Да не оскудіваєш мошницею. Ох, тату, то вони за гроші й хапаються. Гроші грошима, а гаврило потапович вареник вареником. Ще, може, й самі смикнемо в дворане.

Та ось і для зіновії я привезла дворанина. Так треба ж прийняти. Ще навіть далекий родич їм. Я не хочу заміж за панича. Мені страшно за жениха. Та він же чиновник настоящий, не хвальшивий. Січас і начальникує, й писарює, — благородно і чинно. Зінька (крізь сльози). Він на гроші ластиться. Ліворуч — лави, мисник; праворуч — канапа, два кріселка. В убранстві видно панські примхи, перемішані з простою обстановок. Двері праворуч в кімнату.

Вона їх і з панами звела, — хвактуруе за гроші. Хоть би вже мені заміж швидше абощо. Е, вже терпіла, терпіла та, мабуть, і годі скажу.

(спочатку у кімнаті біля дверей, а далі вибіга. Пританцьовуючи і крутячись) от і прибралась, бач, яка цяця, бач, яка краля. (співа) набік, хлопці, набік, хлопці, о. Або під сволок, або під потоки. Мир дому сьому, з п ятінкою святою. (виходить з кімнати). (трохи під чаркою) ну, цілуй, дочко, руку.

Да не оскудіваеш мошницею. (п є і наливає їй) о. Та не то, стало буть, що не по душі. Бо, конешно, скажемо, приміром будучи, і ми не з клоччя, а з сиру та тіста. А тільки виходить діло не по кістках. Е, крендолин, моя ягідко, то друге.

Січас тобі от відсіля ідуть обручі на мотузочках. Один менший, другий більший, третій, ще більший, аж додолу.

Не подобаєт, комашечко, не подобаєт. Тепер уже собственно мужичі заведенія треба кинути, а приставать до модних обхожденій, як я понімаю, потому перед тобою, мовляв, моя ягідко, благородний світ розверзається. Що ти, комашечко моя мальованая. Да ти без понятія, який у панських модах смак. А я проізойшла і в смак увійшла. Дак ти слухай, ладоночко моя, як у панів, у господ значить, добре жити. Оце тобі зараз перини. Витягайсь і повертайсь, мовляв, чи направо, чи наліво, куди завгодно. Потім тобі січас кохвій з крендельками. Воспивай собі, красунечко, чи три, чи чотири чашечки до восхотінія і крендельками закусюй, а потім сядь та пальцями отак перебирай. Тут тобі січас гості - паничі чи гусарини. Ногами тільки шарк або брязь. Ну, значить, зробиш книш (присіда) і сядеш, мовляв, як янголяточко. Очі підведеш у небо, під лоба, або на груди спустиш. А вони так тобі і воздимаються, і воздимаються. Жулен з камердолями, будеш пить сабавонь, вахлітам чи драглей. Ну, сказано, моя ягідко, напрешся, та аж сопеш і тільки платочком губи та лобика втираєш. Ну, а вечором безпременно променаж з кавалерами. Ох, прости, господи, согрішенія наші. Ні, часто і балі бували. Під хвартопляса так було танцюємо, що й господи. Я таки, признатись, дівонько, до танців була перша; ще яких танців уміла, не простих, а загрянишних. Та от січас — кадрель, благородний танець. Отак ходи з кавалером і крутись. От дай руку — тобі треба, ягідко, привчатись. (гра на губах, показує). Цабе повертайсь, а тепер цоб. Ну, задком, задком оступайсь, а тепер крутись. Ти без понятія, дєвонько. Ох, як воспомниш оте все, то у нутріях, мовляв, аж воспаленів делавться, а ти небрежительно. Не ввійшла в смак, ладоночко моя безневинна, не ввійшла в смак. А от спробуєш — істинно говорю, чревоугодіе.

Та як ще до того пропустиш у горлянку драмадерії чарочку, другу, то смак тобі, ягідко, по всіх сурелях та жилочках, як єлей, розійдеться, і зараз в голову, мовляв, оболок вступить, - ну, січас і млосно. Та господь з ним, ще зачумієш. Нема краще, як біла хатонька у садочку, своє хазяйствечко, та мила дружинонька, та спільна працонька, та тиха розмова, та щира порада. Отці про дітей печуться, а діти родительської волі не слухають. Проти родителів піти — та це такий великий, моя комашечко, гріх, такий тяжкий, що й господи. Як я замирала, моя ладоночко, то бачила, що такий гріх аж трьома парами волів тягли на тім світі. Да, взял, мамаша, только ето ужас. Совсєм простая халупа. Тепер через них можно состояніє зробіть. Зажити по - шляхетськи. Нужно тобі понравіться — і ми богачі; не будем поневіряться у пані маршалкової — я за економку, а ти — за попихача. Столбова дворянка, родственниця пані маршалкової, вдова дембицька. А ето мой син сисой, что даєт большиє надєжди по службє. Прошу любіть і жаловать. Звиняйте уже — засоромилась, потому— чистоплотіє. Да ще перед таким кавалером. З мамочкою знакомі, а з вами ще.

Орина власівна дзвонарська, бившая дщерь протопопа, жила з младенства почти при грапськім домі, а уже потім нещастія ради. (простягаруку під носа). Да, знаєте, бував, от, будемо говорити, і зі мною. Оце собі і п ю, і їм як слід. А то вдруг, звииіть на цій слові, у цім містоположенії почнеться обморок, і так, мовляв, клубком підходить, підходить аж у голову, — і січас тобі завернеться, в. Як вони самі собі, то й ми самі собою. До їх кланятись не підемо. Нас треба як грошей чортма, — розумію. Ми страву й самі поживемо. Гукніть там, власівно, нехай несуть. Е, нащот грошей, то я вам скажу, панійко, так. До смерті ні копійки не дам, — нехай самі трудяться; а після смерті. Я з настоящого коліна і почти при грапськім домі жила. А ви запотилишників їсте по панських прихожих. Плюнула й розтерла, от що. А ви справді думали, що вас треба, вас по салонах приймають, що ваших бокатих дочок шукають. Гроші тільки у дурнів виманюють. Не лишні, а якраз упору.

Що я, без ваших паничів не буду гуляти. Тепер загуляю так, що й чортам душно стане у пеклі. Гей, наталко, свириде, вівде, овсію, кличте музику.

Частуй усіх, дочко, матері їх ковінька. В чистім полі криниченька на чотири зводи, напуває козаченько воронії коні. — прийди, прийди, козаченьку, у гості до мене; а у мене отець - мати буде шанувати — медом - вином напувати й горілки давати. А в дівчини у садочку розлився ставочок; а на тому ставочку два лебеді плавали; два лебеді — та обидва так, як сніг біленькі. А в дівчини два женихи — обидва вірненькі. Один вірний, один вірний, а другий вірніший; третій сидить кінець стола та листочки пише; один сидить кінець стола, листоньки читає. Другий стоїть у порога, дівчини питає. — козаченьку, барвіночку, хоч у неділочку.

Як діждемо до осені, то й бог нам поможе.

— ой високо, соколоньку, до неба літати, ой далеко, мій миленький, до осені ждати. — хоч високо, не високо, требадолітати; хоч далеко, недалеко — треба дожидати. — і вчора орав, і сьогодні орав, — ой хто ж тобі, моє серденько, воли поганяв. — поганяла ж мені дівчина моя. Чорнявая та білявая кохана моя. — і вчора косив, і сьогодні косив, — ой хто ж тобі, моє серденько, обідать носив. — носила ж мені та дівчина моя, чорнявая та білявая кохана моя. і по той бік гора, і по сей бік гора, поміж тими та гіроньками ясная зоря. Ой то ж не зоря, то дівчина моя, чорнявая та білявая по водицю пішла. — а в твоїм дворі нічого нема, тільки стоїть кущ калини — та й та не цвіла. — козаченьку мій, якби ж я твоя, напоїла б твого коника з повного відра. — ой як я маю до тебе ходити, коли нас будуть вороги судити. — ой нехай судять, як розуміють, прийде тая годинонька — вони перестануть. — ой мені мати так заказала, щоб я із тобою ніде не стояла; ой мені батько так нарікає, що він мене, серце моє, та вірно кохає. Ой уже вечір та й повечоріло, а вже ж, моє серденько, та й повеселіло. — ой прийди, прийди, хрещатий барвінку, одчиню я сінечки, впущу у комірку.

А як впускала, то все цілувала, як випускала, то слізно ридала. Ой коли б я, серденько, та малярство знала, то б я твоє личенько та й намалювала. То б я твої брівоньки та й нарисувала. Ой місяцю ясний, не світи нікому, — а засвіти миленькому, як іде додому.

Ой зсучу я миленькому восковую свічку, та присвічу миленькому, як брестиме річку.

Чи така я вродилася, чи такая доля, що я того вірно люблю, що любить неволя. Що було вже, то не буде — треба розлюблятись; присудили злії люде — треба розлучатись. Хоч би раз поговорити, серцю легче стало. Тяжко ниє моє серце, що щастя пропало. Коли вірно мене любиш, то й далеко живши, — згадай, згадай, серце моє, за мною туживши. Ой то перепелочка, ой мала, невеличка, по полю літає ой комиш прогортає. Комиш прогортає — дівчини шукає. — ой матушка наша, де дівчина ваша. — пішла наша дівушка пшениченьки жати. Козак до пшениці — не найшов дівиці. — ой матушка наша, де дівушка ваша. — пішла наша дівушка черпати водиці. Козак до криниці — не найшов дівиці. — пішла наша дівушка в новеньку світлицю, в новеньку світлицю постілоньки слати. Козак у світлицю — там найшов дівицю. Будем говорити, як у світі жити — горе горювати, одно одному правду казати. Чом не ходиш до мене.

Чом не ходиш, не говориш, прийде вечір до іншої йдеш, а мені тонкий голос подаєш. — ой обсади, мила, вишеньками двір, щоб не заходив голосочок мій. Буйний вітер повіває, вишеньки розхитає. А як до іншої йде — голос подає, а її, молоду, у сльози прозвиде.

А я, молода, на постелі лежу, слізоньками постіль обіллю. Вороги взнали — розклеветали, нас з тобою розлучали. Не розлучать нас ні світ, ні зоря, хіба розлучить сирая земля; не розлучать нас ні батько, ні мати. Хіба розлучить заступ та лопата, заступ та лопата — зрубленая хата. — козаченьку мій, то нерозум твій, — та бодай ти знав з сіней до хати, так як я знаю чарувати. Мої чароньки — чорні брівоньки. Моя принада — сама молода. — за що мене, мати, лаєш, лежнею мене взиваєш. Я не з хлопцями жартую, я капусточку шаткую. Капусточка білесенька, ріжу я гарнесенько, щоб мати похвалила і намистечко купила; а буряки красненькі, злягайтеся тісненько. Щоб батько не сварився — батогом не грозився. — нуте, сестри, швиденько полічимо любенько, прийде вечір погуляєм, музику придбаєм; у вікна не заглядайте, хлопцям не потурайте, — нехай жевжики скачуть, нам в вічі не манячуть. — ой хлопці, не гукайте, дівчат не викликайте, — як поспіє наше діло, вийдем до вас сміло. Хожу, брожу, світом нужу, гірко плачу.

Не побачу, — та не бачив дівчини. Та не бачив рибчини, що люблю. Ох, хоч бачив проминувши, галочкою пролинувши, та крилець розпустивши та жалю наробивши молодцю. Спитай матір ти стихенька, чи позволиш ходити, тебе вірно любити молоду.

Ой давно, давно в милого була, уже ж тая стежечка терном заросла а я, як схочу, терен протопчу, та до мого милого в гості полечу.

Куди летіла, трава шуміла; де спочивала, трава зав яла. Приїхав до тебе — бог тебе знає. Чи твоє серденько мене кохає. — козаче коханий, чого питаєш, хіба ж ти мене та ще не знаєш. Скоріше, козаче, в могилі буду — ніж тебе, серденько, та позабуду.

Коли правдива мовонька твоя, так будеш, серденько, повік ти моя. — ти добре знаєш, що я сирота, не маю я срібла, не маю й злота, — опріч любові, що к тобі маю, я всім убога, того не таю. Не треба мні злота, я й сам придбаю, а треба дівчини, що я кохаю. — як я маю весела бути, кого я люблю трудно забути. — знаю - знаю, кого кохаю, тілько не знаю, з ким жити маю. — сонце низенько, вечір близенько спішу до тебе, моє серденько. Ой спішу, спішу, да й не застану, згорну я рученьки да й не жив стану.

Вийди, вийди, хоть за ворота, коли є в тебе, серце, охота. Вийди, вийди, не бійсь морозу.

Я твої ніженьки в шапочку вложу.

Ой горе, горе тому не жонатому, як в тому горщечку та й щербатому.

Кипить, кипить да все збігає. Хто кого любить, — щастя немає. Ой у тих багачок та багато сорочок, а й у мене одна, та білая щодня. Що звечора намочу, а вдосвіта поперу, а вдосвіта поперу, на милого подивлюсь. Що люде говорять, то я й не боюся. Пішла у садочок щипать ягідочок. Чи самій їсти, чи милому нести. Як милому нести — через річку брести. Через річку брела, та й не захлюпилась, на свого милого, та й не надивилась. Якби я зозуля, то усе б літала. То я б сю сторону та всю б облітала. То я б свого милого по шапці пізнала, а не так по шапці, як по комірочку.

А в мого милого брови на шнурочку.

Прийди, прийди, мій миленький, до мене, єсть у мене гостинчичок для тебе.

Що я ж тобі гостинчичком угоджу.

Що я ж тебе медом - вином напою. Що я ж тебе калачами накормлю, що я ж тобі білу постіль постелю. Що я ж тобі всю правдоньку розкажу.

На бережку у ставка, на дощечці у млинка хвартух прала дівчина, плискалася рибчина. Да й упала в став небога. і нікому підбігти, щоб дівчину витягти. Каже, що за працю тую і дівчину подарую. Аж тут козак чорнесенький витяг дівку любесенький. Оченьки, як ясоньки, губоньки, як розоньки, рученьки білесенькі, ніженьки малесенькі, гарна, як квітонька, люба так, як рибонька. Як я дуже працював, як я тебе витягав. Дак гарного ж твого стану, чи я ж тебе не достану.

Як вечір прийде близенько, прийди до мене, серденько. Молоденький та жартливий, усоньки — чорнявії, зубоньки перловії, чубчик твій круглесенький, а жупан гарнесенький. Саф янові чоботці да й шабелька при боці. Зіронька сходить, місяць низенько, вийди до мене, моє серденько. Ой полола горлиця лободу, лободу, та послала припутня (припутень — дикий голуб. — йди, іди, припутне, не барись, не барись, на чужії горлиці не дивись, не дивись. Диб, диб на село, кив - морг на його, вона дівка його. Вона любить його, вона піде заміж за його. (повторюється після кожних двох рядків. ) — через річеньку, через болото подай рученьку, моє золото. Через річеньку, через биструю подай рученьку, подай другую. Ой вийди, вийди, не бійсь морозу, я ж твої ніженьки в шапочку вложу.

Ой вийди, вийди, серденько галю, серденько - рибонько, дорогий кришталю. Ой вийду я за ворота, розкушу горішок, розкушу я горішину та й вийму ядерце.

Моє серце зрадливоє, звичаю не знає. Що по горах, по долинах сив голуб літає. Він літає, буркотає, голубки шукає, та не найшов сизої голубки, найшов буйні вітри. — ой ви, вітри буйнесенькі, далече бували, чи не бачили сизої голубки поміж соколами. — хоч бачили, хоч видали, не знаєм якої. — сама сиза, сиза, сизокрила, лице, як калина. — сидить вона між орлами, як між соколами, умиває своє біле личко морською водою, утирає своє біле личко русою косою. — рости, косо, до пояса, як у саду вишня. Ой вишенька, черешенька, ягідочок рясна. Дощик, дощик крапає дрібненько. Я ж думала, я ж думала запорожець, ненько. Ой якби ж я знала, відкіль виглядати, то б найняла, заставила стежку промітати. Дощик, дощик аж із стріхи капотить. Я ж думала, я ж думала, що мій милий тупотить. А він іде, а він іде, ступає тихенько. То - то милий, то - то любий, — дивітеся, ненько. Розсердився мій миленький, аж ногами тупотить. Розсердився, розгнівався мій милий на мене.

А як гляне — серце в яне у його і в мене.

Калина, малина, чорна смородина — де ж тая дівчина, що мене кохала. Кохала, кохала та й причаровала; дала мені коника, та ще й осідлала, і винесла рибку, і ще хліба скибку.

— на ж тобі, серденько, та їдь у дорогу, а коли завгодно, погуляй зо мною. — ой важу я, важу на дівку попову, обіщалась мені дати хустину шовкову.

Обіщалась дати, ще й поцілувати, — ходив я три ніченьки коло її хати. На вулицю не піду і дома не всижу, доведеться копатися до дівчини в хижу.

— бодай тебе копалася лихая година, через тебе, вражий сину, мене мати била. Хоть била, не била, нахвалялась бити, — перестань же, вражий сину, до мене ходити. — ой не перестану, поки не достану милих слів, чорних брів, хорошого стану.

Уся челядь гуляє, мене мати лає, гулять не пускає. — сиди, дочко, дома, носи в хату дрова. Я дров наносила — гулять мати не пустила. Через ярочок та в той куточок. і поїхала наша люба розмова. Послала б же я та для утішки та чотири орішки, послала б же я та для розмови та чорні брови. Послала б же я для темної ночі свої карі очі. Доблудила до темного лугу, в темнім лузі а дуб зелененький. Коли стоїть козак молоденький. Постій трошки ізо мною. — лучче буду всю нічку блудити, аніж твою воленьку вволити. Розсіяв я пшениченьку рідко. — козаченьку, буде твоє слово пусто — зійде твоя пшениченька густо. із - за гори вітер віє, калина не спіє, козак дівку вірно любить — заняти не сміє. Тим я її не займаю, що сватати маю, тим до неї не горнуся, що слави боюся. Сидить голуб на коморі, голубка на хаті. Питається син матері. Чи ту, мати, дівку брати, що головка гладенька. Чи ту, мати, дівку брати, що намиста густо. Наряджає мати сина та й на косовицю. Зачесала чорні кудрі та й на потилицю. — я ж думала, мій синочку, що ти траву косиш. А ти кинув косу в росу, сам сів та й голосиш. — ой коли б ти та, мати, знала, якая досада, то ти б мене молодим женила, щоб була одрада. — жени, синку, жени, синку, та бери жінку любку, цілуй її, милуй її, як голуб голубку.

їхав козак із войни та заїхав до вдови. Пусти мене в господу.

— козаченьку молодий, боюсь поговору.

— удівонько молода, розиймай мого коня. — козаченьку молодий, неподобонька моя. — удівонько молода, ой дай коню та сіна. ( після кожних шести рядків повторюється приспів «гей, гей. ) — козаченьку молодий, де ж я тобі наберу.

Я ж не кошу, не гребу.

— удівонько молода, ой дай коню да вівса. — козаченьку молодий, де ж я тобі наберу.

— удівонько молода, та зжар мені гусака. Я ж не сижу, не пложу.

— удівонько молода, звари мені галушки, та вари мені галушки, та стели мені подушки. — ідіть, діти, з хати, що він буде казати. — удівонько молода, чи ти підеш за мене.

— в мене діти великі, будуть мене кормити. Ой з - за гори, з - за лиману буйний вітер повіває, буйний вітер повіває, добрий молодець гуляє. Добрий молодець гуляє, мед - горілочку кружляє. Мед - горілочку кружляє, він сам себе розважає. — а чи мені женитися, чи самому журитися, а чи мені люде слати. Як скричав я на малого. — сідлай коня вороного, а під себе буланого, да поїдем в чисте поле шукать собі щастя - долі. Ой не знайшли щастя - долі — знайшли дівку до любови. Знайшли дівку до любови лицем білу, чорні брови. Як приїхав під ворота, вийшла мила, краща злота. Бере коня за поводи, веде коня на ставницю, а милого й у світлицю. Сама сіла та думала, карі очі зажмурила. — чого, мила, задумала, карі очі зажмурила. Чи жаль тобі овса - сіна. — не жаль мені овса - сіна, ні милому меду - вина, а жаль мені завивання, дівоцького прибирання. Що в суботу я змиюся, а в неділю приберуся і на свого милого надивлюся. Ой у полі верба, під вербою вода, там дівчина та воду брала — сама молода. А дівчина од води, а козак до води. — не великий ти пан — та й напоєш ти сам. Зимняя роса, і дівчина боса, ніженьки щемлять. — не купуй ти мені, а купи сам собі, єсть у мене отець і матуся, та й куплять мені. Скажи мені правдоньку, де живеш. — хіба б же я розуму не мала, щоб я тобі правдоньку сказала. Ото моя хатонька край води, з найкращого дерева — лободи, я ще к тому сінечки приплету з високого дерева — з осоту.

Сама собі кривдоньки не вчини. — ой не хочу, козаченьку, відчинять, бо ти будеш, серденько, ночувать. Задумав жениться, сам не знаєш нащо. Нащо тобі жінка з карими очима. Вона тобі буде камінь за плечима. Будеш ти плакать, долю проклинати; будеш кулаками гіркі утирати. Возьмеш ти хорошу — будуть улюбляться; возьмеш ти погану — стидно показаться. Возьмеш ти багату — буде докоряти, возьмеш ти убогу — нічим воспитати. Возьмеш ти сирітку — лучче тобі буде, лучче тобі буде — хвалитимуть люде.

— коли б мені батько або рідна мати. Дали б мені порадоньку, яку жінку брати. Йшли корови із діброви, а овечки з поля. — ой куди ж ти од їжджаєш, сизокрилий орле.

Ой хто ж мене та без тебе до себе пригорне.

— ой як мені не казати, як буде питати. Ой як тобі од їжджати, що не знає й мати. Ой прикропи, дрібен дощик, дорогу - розлогу, ой заверни, милий боже, любую розмову.

— ой не буду прикропляти — нехай засихає, ой не буду завертати — нехай од їжджає. Сонце низенько, вечір близенько, прийди до мене, моє серденько. Прийди до мене, до моєї хати, то я тебе пущу й не чутиме мати. Ой як упускала — легенько здихала, як випроводжала — плакала - ридала. Плакала - ридала, правдоньки питала. — скажи, милий, правду, чи ти мене любиш. Чи ти мене любиш, чи сам себе губиш. Чи до іншої ходиш, з іншою говориш. — а до мене прибудеш слова не промовиш. Орала, орала, не вміла гукати, та поняла козаченька на скрипочку грати. Козаченько грає, бровами моргає. Вража його мати знає, нащо він моргає. Чи на мої воли, на сірі корови, чи на моє біле личко, чи на чорні брови. — чорні брови маю, та й не оженюся, хіба піду до річеньки з жалю утоплюся. — не топись, козаче, бо душу загубиш. Ходім, серце, повінчаймось, коли вірно любиш. — як я тебе люблю — скарай мене, боже.

Буду тебе цілувати, поки сон не зможе.

Вже й націлувався, вже й намилувався, як у саду соловейко та й нащебетався. В саду соловейко щебече раненько, — а мій милий чорнобривий гуля веселенько. Над річкою, над грцем стоїть дівка з молодцем, накрилася рукавцем. Накрилася обома, він цілує, обніма, він цілує, обніма, коханкою назива. — коханочко ж ти моя, викохав же я тебе, викохав же я тебе не для кого — для себе.

Ой у первім садочку зозуля кувала, в другому садочку соловейко щебече, в третім садочку клин - дерево виростає. А під тим же клином стоїть мати з сином. Мати з сином стояла, сина правди питала. — ой скажи ж, мій синочок, ой скажи, мій соколочок, а що в полі сильніше, а що з роду рідніше.

А чи жінка, чи теща, а чи ненька ріднесенька. — жінка для совіту, теща для привіту, а над неньку рідненьку — ні по білому світу.

Через сад, через поле, через синєє море.

) там кладочка лежала, там дівчина плаття прала. Десь узявся козак, десь узявся молоденький. — а коли б же я знав, або мені хто сказав. А чи вона моя буде, а чи її возьмуть люде.

Ох, коли б же я знав, цілував би, милував. Цілував би, милував, кріпко к серцю пригортав. Да тихо, тихо дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше, да що начеше, то на дунай несе.

А що намоє, то на дунай пускає. — та пливи, косо, тихо за водою, я, молода, услід за тобою. Та припливи, косо, де яворко зелененький, під яворком коник вороненький. Да під яворком коник вороненький, на конику козак молоденький. Та на конику козак молоденький, на козаку жупан голубенький. Та на козаку жупан голубенький, на жупані пояс шовковенький. Половина саду цвіте, половина в яне.

Уся челядь на вулиці, а мого немає. Чи він шиє, чи він крає, чи дома немає. В чистім полі в дунаєчку коня напуває. Ой кінь рже, води не п є, шлях - дорогу чує. Десь мій милий, голуб сизий, у полі ночує. — ночуй, ночуй, мій миленький, та й не забаряйся а як вийдеш на вулицю та й не признавайся. Невелика та волокита, та журба мене з їла; що найменша в полі птиця, та й та мене била. Ой тим мене та вона била що я сиротина, що я живу та на чужині при лихій годині. Та велять мені річку брести, ще й половину ставу.

— сватай мене, козаченьку, не вводь мене в славу.

— ой рада б я, козаченьку, та раньше ходити, як возьмеш за білую руку, та й не мусиш пустити. — ой держала розум добрий та до темної ночі, — ізрадило твоє біле личко та ще й карі очі. При березі, при морі гуляв козак доволі. — ой ви, хлопці - молодці. Накажіте удівоньці, нехай мене не любить, свого віку не губить. Бо я хлопець убогий — сім сот волів в оборі. Сотня коней на стані, а сам в синім жупані. Яловнику без ліку, а дівчина в літнику.

Скоро дівка зачула, да й до гаю махнула, накопала коріння з - під білого каміння, сполоскала в річеньці, намочила в горілці, приставила до жару, — кипить корінь помалу.

іще корінь не вкипів, а вже й коник прилетів. — а чого ж ти прилетів коли мене не схотів. — як же мені не літать, коли вмієш чарувать. — ой єсть в мене чароньки. Біле личко, брівоньки. Одна гора високая, а другая низька. Одна мила далекая, а другая близька. Ой у тиї далекої воли да корови, а у сиї близенької да чорнії брови. Ой у тиї далекої воли повздихають, а у сиї близенької брови не злиняють. Ой у тиї далекої рушник на кілочку, а у сиї близенької брови на шнурочку.

Ой я тую далекую мітлами помечу, а до сиї близенької соколом полечу.

Ой я тую далекую хлопцям подарую, а до сиї близенької то й сам помандрую. Зеленоє жито, зелене, хорошії гості й у мене; тілько моє серденько мре, що милая заміж іде.

— іди, іди, мила, здорова, я тобі не скажу ні слова. єсть у мене кінь вороний, поїду я сам, молодий, до вдови, до вдови марусі на білії пухові подусі. — марусино, серце моє. Чи любиш вірно ти мене.

— якби я тебе не любила. То до тебе б і не говорила, а то я тебе вірно люблю і за тебе заміж піду.

Ой маруся сіни вимітає, матуся марусі питає. — тобі мене, матусю, не питати, мені тобі, серце, не казати. Стояв в мене кінь вороний, гуляв в мене козак молодий. — бодай же ти, дочко, оніміла, як ти мене стару обманила. — де ти, хмелю, зимував, що не розвивався. — де ти, синку, ночував, що не розбувався. — зимував я зиму в лузі на тичині, ночував я, мамо, нічку у дівчини. — де ти, синку, ходиш, що ти, синку, робиш. Жалуються добрі люде, що ти шкоду робиш. — і буду ходити, і буду робити, було б мене, моя мати, меншим оженити. — ой коли б я знала таку одвіточку, була б тебе оженила іще в сповиточку.

Оженися, сину, та возьми дівчину, а не бери собі вдови, бо не дасть бог долі. А в вдовиці серце, як зимою сонце, хоч воду і гріє, та все вітер віє. — ой горе, горе, який я вдався. Брів через річеньку та й не вмивався ой завернуся, та й умиюся, — на свою дівчину та й подивлюся. — і не вертайся, і не вмивайся. Ти ж мені, серденько, так сподобався. В мене криниця край перелазу вмиємось, серденько, обоє разом; в мене хустина шовками шита, — утремось, серденько, хоч буду й бита, — битиме мати — знатиму за що. За тебе, серденько, — не за ледащо. — козаченьку, мій соболю, возьми ж мене із собою. Кажуть люде, я й сам бачу — не раз, не два гірко плачу за тобою, серце моєї — не сама ж я по садочку гуляла, свого дружка за рученьку водила, цілувала, милувала, до серця пригортала. Розстатися я не знала. Пішов милий за гору, за гору, а я його очима проводжу, каренькими оченьками, чорненькими брівоньками, дрібненькими слізоньками. — ой вернися, мій милий, вернися, ще до мене хоть раз пригорнися. — ой не буду вертатися, лучче б, серце, не знатися, ніж тепер нам розстатися. За тучами громовими сонечко не сходить, за вражими ворогами милий не приходить. Ой ті тучі громовії розійдуться різно. — прийди, прийди, мій миленький, хоч нерано — пізно. Орав милий на царині та й став на толоці, ой плакали карі очі та чотири ночі. Та вже ж тії та чотири та за всі сім стали. — бодай тобі, мій миленький, волики пристали. Та бодай воли живі були, а плуг поламався, щоб мій милий, чорнобривий, додому пригнався. — столи ж мої тесовії, скатерті парчеві, очі ж мої, карі очі, горе мені з вами. Очі ж мої, очі карі, горе мені з вами. Не хочете ночувати і ніченьки сами. Ой не плачте, карі очі, треба ночувати, ой не лайте тую долю, яку дала мати. Копав же я криниченьку не одну й не дві. ( приспів повторюється з другою половиною кожного рядка. Та вже з тої криниченьки орли воду п ють. Один веде за рученьку, другий за рукав, третій іде — серце ниє. Викопаю криниченьку в вишневім саду, чи не вийде моя мила сюди по воду.

Аж ось мила сама йде, відерця несе, беру в неї із рук відра — вона не дає. Даю я їй злотий перстень — вона й не бере.

Закликаю в світилоньку — а вона й не йде.

— бодай же ти, моя мила, щастя не мала, як ти мене, молодого, з ума ізвела. Через круту гору та в ліс по калину, любив - кохав козак дівку, як мати дитину.

Не хотіла мати дати дівчини за його. — не я тебе ізрадила, а зрадили люде, що з нашого женихання нічого не буде.

В огороді конопельки, верхи зелененькі, милий милу покидає — вороги раденькі. іде милий улицею аж підківки крешуть. За ним злії вороженьки, як собаки, брешуть. — брешіть, брешіть, вороженьки, ми не подамося — через вашу пересуду та й поберемося. В степу конопельки, верхи зелененькі; милий милу покидає — вороги раденькі. — як ти мене покидаєш, покинь воду пити, щоб тобі тяжко - важко із другою жити. Як ти мене покидаєш, покинь хліба їсти, щоб тобі тяжко - важко із другою сісти. — ой повій, вітроньку, розжени хмароньку.

Прибудь, прибудь, мій миленький, та покрий славоньку.

Вітер повіває, хмару розганяє, — милий до милої прибуває, славу покриває. — розкопайте, люде, греблю, нехай вода рине, перестаньте говорити — нехай слава гине.

Ой колись були ярії пшениці, а тепер облоги; та колись були вірні сусідочки, а тепер вороги. — ой не стелися, зелений споришу, а по крутій горі; ой не радійте, злії вороженьки, та об моїй пригоді. Бо й що моя пригодонька, та як літняя роса, сонце зійде, вітер повіє — роса опаде; отак моя пригодонька навік пропаде.

Ходив козак по долині, прихилив головоньку к зеленій ліщині. На ліщині сиза орлиця туркоче, вона ж мені головоньку все клопоче.

— годі, годі, орличенько, туркотати, годі ж мені головоньки клопотати. Годі, годі, орличенько, туркотати, годі моєї головоньки клопотати. — ой ти живеш за горою, а я за другою; чи тужиш ти так за мною, як я за тобою. Ой якби ж ти так за мною, як я за тобою, — жили б, жили, серце, в парі, як риба з водою. Риба - щука, як гадина, по берегу в ється, а милая за миленьким, як орлиця б ється. Рибалочка по бережку все рибоньку удить, а милая за миленьким білим світом нудить. — ой перестань, рибалонько, рибоньку удити, нехай же я перестану та світом нудити. Рибалочка по бережку все рибоньку ловить, а милая за миленьким білі руки ломить. — ой перестань, рибалочко, рибоньку удити, нехай же я перестану білі руки ломити. Дикий качур все на воді і днює й ночує. — не буть же нам, серце, в парі — душа моя чує. — ой чого ж козак смутен - невесел, смутен - невесел і нерадостен. А як же мені веселому бути, учора звечора дівчина була, учора звечора дівчина була, сьогодні нема — засватаная. Не жаль би мені, коли б з сторони, а то через двір — то ж товариш мій. По воду йде — добридень дає. — здорова, здорова була, чужа — не моя. Мимо двір не йди, жалю не роби, бо з того жалю відерце поб ю. Понад дунаями вода стоянами. Ой там козаченько коня напуває. — головко моя — чужа сторона; завезено мене, де родини немає. Ні роду, родини, ні вірної дружини. Тілько в мене й роду — два братики з роду.

— порадь мене, брате, як рідная мати. Чи письма писати, до милої слати. Напишу перами, та приллю сльозами, та й пошлю вітрами. Я вітру не вірю, сам сяду, поїду до милої в гості. — ой здорова, мила, з карими очима, з чорними бровами, з вірними словами. По садочку я гуляла товаришів викликала. — товаришу, рідний брате.

Виклич мені друга з хати. Чогось хочу розпитати, за рученьку подержати. Як колись ми сознавались — сухі дуби розвивались. А тепер ми перестали — однолітки сохнуть стали. Любилися - кохалися, як голубів пара, а тепера розійшлися, як чорная хмара. Любилися ми годочок — розійшлися у часочок. — а де станем жито жати. — а там станем жито жати, з ким я буду ночувати. — а що будеш ти вечерять. — а що будеш простилати. — а чим будеш укриваться. — а чим будеш умиваться. — а чим будеш та утираться. — а як будеш розставаться. — а я піду лісом, лісом. Болить моя головонька од самого чола. Не бачила миленького сьогодні ні вчора. Як бачила у вівторок, та вже неділь сорок. Нема мого миленького, нема мого тута, посходила по слідочку шавлія та рута. На шавлію воду грію, на руту не буду, розсердився мій миленький, просити не буду.

Нехай його тії просять, що перстені носять, нехай його тії люблять, що його голублять. Ой бачиться — не журюся, в тугу не вдаюся, а як вийду за ворота, од вітру валюся. Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються. Од милого нема людей, од нелюба шлються. Нема ж мого миленького, нема мого сонця. Ні з ким мені розмовляти, сидя у віконця. Нема мого миленького, що карії очі, ні з ким мені розмовляти темненької ночі. — зелененький барвіночку, стелися низенько, а ти, милий, чорнобривий, присунься близенько. Зелененький барвіночку, стелися ще нижче, а ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче.

Нема мого миленького, нема його тута, посходила по слідочках шавлія та рута. Я шавлію пересію, руту пересажу, таки свого миленького к собі переважу.

Я шавлію пересію, руту пересмичу, я до себе миленького таки перекличу.

Да вже ж мені не ходити, куди я ходила, да вже ж мені не любити, кого я любила. Да вже ж мені не ходити ранком попід замком, да вже ж мені не стояти із моїм коханком. Да вже ж мені не ходити в ліски по орішки, да вже ж мені минулися дівоцькі насмішки. Шкода ж мені уродоньки, високого росту.

Прийшлось мені утопиться з високого мосту.

Сидить голуб на березі, голубка на вишні, — скажи ж мені, серце, правду, що в тебе на мислі. Ой я ж тебе присягала любити, як душу.

Тепер мене покидаєш — я плакати мушу.

Будь щасливий із тією, котору кохаєш. А над мене вірнішої на світі не найдеш. Як не схочеш, серце моє, дружиною бути, то дай мені таке зілля, щоб тебе забути. — єсть у мене таке зілля близько перелазу.

Як дам тобі напитися — забудеш відразу.

— буду пити через силу, каплі не упущу.

Хіба тоді я забуду, як очі заплющу.

— ой ізрада, карі очі — зрада, чому в тебе, милий, нещирая правда. ( друга частина парних рядків повторюється. ) пустив же ти славоньку такую, що сватати маєш мене, молодую. А тепер же думаєш - гадаєш, яку ж собі, серце, другу брати маєш. А хоч знайдеш воли та корови, а не знайдеш, милий, такої любови. А хоч знайдеш рушник на кілочку, то не знайдеш, милий, брови на шнурочку.

А хоч знайдеш, да все не такую. Нащо ж покидаєш мене, молодую. Покинь, милий, коня вороного, щоб я не забула тебе молодого. — нащо ж, мила, коня покидати. Коли вірно любиш, то й так не забудеш. — покинь, милий, золоті удила, щоб я твого коня до води водила. — нащо ж, мила, удила покидати. — покинь, милий, золоте сідельце, щоб я не забула, яке в тебе серце.

— нащо ж, мила, сідло покидати. — покинь, милий, синій жупаночок, щоб я не забула, який твій станочок. — нащо ж, мила, жупан покидати. — покинь, милий, хоч півкопи грошей, щоб я не забула, який ти хороший. — нащо ж, мила, гроші покидати. — ой луже, луже, зелений луже.

Я ж по тобі, луже, та й не находжуся, я ж по тобі, луже, та й не находжуся, кого кохаю, та й не надивлюся. Кого кохаю, — той за очима, а як бридкий, — то перед очима. — ой бачу ж я, бачу дівчину свою, що походжає в вишневім саду, щипа листоньки з рясної гілоньки, чека милого до розмовоньки. Під черемхами ліженько слала, свого милого все сподівала. От милий іде темної ночі, ляга в ліженько і щось міргоче.

Чи ти, милий, спиш, а чи так лежиш, чому ж мого серденька не розвеселиш. — я ж, мила, не сплю, так собі лежу, та вже ж твого серденька не розвеселю. Звелю ж коника свого сідлати та й помандрую дівчини шукати. із їздив вже світ, і вкраїну всю, не найшов дівчини кращу за цю. Та як кращої мені шукати, коли ж твоя неня знає чарувати. — козаченько мій, серденько моє. Бодай же ти так знав, як день минає, бодай же ти так знав з сіней до хати, як моя неня та й чарувати. В мене чароньки — чорні брівоньки, в мене принада — сама молода. Полинь, полинь, чорная галко, понад низом - долиною, та накажи моєму родові, що я живу сиротиною. Сиротиною та й не великою я недавно остався, через тую молоду дівчину, що я женихався. Женихався, з неї не сміявся, думав — моя буде.

А вже ж моя молода дівчина, як голубонька гуде.

Нехай гуде, нехай гуде, та вона нагудеться, як спіймаєм та приборкаєм, то вона й схаменеться. Поза гаєм, гаєм зелененьким, там козак траву косить. Його ненька старенькая та вечеряти носить. — ой вечеряй, моя мати, коли наварила, тепер мені, моя матусенько, й вечеря не мила. — ото ж тобі, мій синочку, та дівчина поробила. Брала воду з тихого дунаю, кониченька напувала. Брала піску з - під білих ніжок, козаченька чарувала. Зайшов місяць, зайшов ясний за чорную хмару.

— ой ходімо, товаришу, на той край помалу.

Да вірно любив, вірно ходив, вірно женихався, вона мене осудила, я й не сподівався. — то не я тебе осудила, судили нас люде, що з нашого женихання нічого не буде, карим очам нема спання, ніжкам супокою. — годі тобі, козаченьку, в свистілочку грати. Бери косу та йди в росу травицю рубати. — не жала я у батенька і в тебе не буду, построй, милий, хатиночку — шинкувати буду.

Купи, милий, черевички —походжати буду.

— ой ти, дубе кучерявий. Козаченьку молоденький. Слова ж твої ласкавії, а чортова думка; поки тебе не любила, була як голубка. Гула, гула голубонька, полетіла в поле, та літаючи говорила. Ой найшла я кубелечко, де утка несеться, перечула через люде, що ледащо сміється. — смійся, смійся, вражий сину, за сміх тобі буде.

Труситиме сім год трястя і смерті не буде; на постелі лежатимеш, смерті бажатимеш, у моєї матусеньки ради прохатимеш. — ой дай мені, моя мати, холодної води. Да стоїть явор над водою, в воду похилився, на козака пригодонька — козак зажурився. — да не хились, явороньку, ще ж ти зелененький, не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький. Да не рад явор хилитися — вода корінь миє. Не рад козак журитися, дак серденько ниє. Да летить орел понад морем, крильця розпустивши. — ходить мені на чужині без дружини живши. Да летить орел понад морем, ніжки підобгавши. — горе ж мені на чужині, дружини не мавши. Ой сів півень на загаті, крикнув. Хилилися густі лози відкіль вітер віє. Дивилися карі очі, відкіль милий їде.

Хилилися густі лози та вже й перестали. Дивилися карі очі та й плакати стали. В кінці греблі стоять верби, що я насадила, нема ж того козаченька, що я полюбила. Ой немає козаченька, поїхав за десну.

Ждала, ждала козаченька, та й плакати стала. — ой не плачте, карі очі, така ваша доля. Полюбила козаченька по місяцю стоя. Зелененькі огірочки, жовтенькі цвіточки. Нема, нема козаченька — плачуть карі очки. Болять, болять карі очі — серденько понило. Я не бачу миленького, і діло не мило. Реве вода з - під города, — кінь не хоче пити. Ходив би я до дівчини, не хоче любити. Червоная калинонька, а біле деревце.

— чом не сядеш, не говориш, козаченьку - серце.

— ой таку ж, моя мила, натуроньку маю, що як сяду біля тебе, то все забуваю, — степ широкий, всюди видно, — милого не бачу, як згадаю я про його, то зараз заплачу.

Плачуть очі, серце тужить, сама я не знаю, що такого хорошого люблю — та не маю. Не там щастя, не там доля, де багаті люде.

Де беруться не з любові, там щастя не буде.

З багатою, з поганою гірко тобі буде, а з бідною, з хорошою не стидно між люде.

В багатої, поганої воли та корови, а в бідної, хорошої та чорнії брови. Багатая, поганая — та ще к тому й пишна, а бідная, хорошая, як у саду вишня. Степ широкий — всюди видно, милого не бачу, як згадаю я за його, то зараз заплачу.

Та бодай тая степовая могила запала, де я вчора жито жала — вчора вечір утеряла. Утеряла вчора вечір, утеряла й тепера, — чогось моя женишина та смутна, невесела. Утеряла вчора вечір, утеряла й сьогодні — що мій милий чорнобривий до серденька не пригорне.

Та попід мостом трава росте, вітер хвилю гонить, щось мій милий чорнобривий та до мене не говорить. Та не говори ні до кого, говори зо мною, як не будеш говорити, умру, серце, за тобою. Ой умру я звечора, а ти умреш вранці — нехай же нас поховають з тобою, серце, в одній ямці. Та нехай же нас поховають і хрест укопають, щоб всі люде здивовались, як ми вірненько кохались. Широкая домовина, а глибокая яма. Лежить моя женишина, як квіточка в яла. Мимо твоїх ворітечок сивим конем їхав. — хоть я чула, хоть не чула, так догадалася. Мела хату, мела сіни та й засміялася. — не розливай, мати, води, бо тяжко носити, не розлучай з милим другом, з ним тобі не жити. — буду, доню, воду брати, буду розливати, нелюбого зятя мого буду розлучати. — червоная калинонька, а біле деревце, чом не ходиш, не говориш, козаченьку - серце.

— як до тебе, моя мила, ходити. Кругом живуть вороженьки — нас будуть судити. — нехай судять, нехай судять, судила б їх мука. Вони бачуть, вони чують, що з милим розлука. Нехай судять, нехай судять, ми не боїмося. Ми на їхнє безголов я та й поберемося. — ой не шуми, луже, та зелений байраче.

Не плач, не журися, молодий козаче.

— ой як не шуміти, — корінь вода миє, як мені не плакать, що серденько ниє. Ой буду шуміти, поки розів юся. Ой буду плакати, поки не женюся. Ой плачу ж я, плачу темненької ночі, — немає покою моїм карим очам. Сусідоньки близькі — вороженьки тяжкі не велять ходити, дівчини любити. Я дівчину люблю і люблячи возьму.

Кажуть вороженьки, що я скоро умру.

— ой умру я, мила, а ти будеш жива, прийди подивися, де моя могила. Ой моя могила край синього моря, хто не зна любові, той не знає горя. Ой не ступай, мила, правою ногою — скажуть вороженьки, що жив я з тобою. Ой не кидай, мила, сирою землею, бо й сама ж ти знаєш, як тяжко під нею. Ой тим воно тяжко — любилися важко, тим воно важенько — любились вірненько. Ой вийду за гай — та все чужий край. Стану подивлюсь та й запечалюсь. Піду в сад зелен, я там прохожусь. Ой під вишенькою, під черешенькою сидить сиз голуб із голубкою. і п ють, і їдять, і раду радять. — ой не биймося, і не лаймося — живім хороше, повінчаймося. Зашумів сокіл із - за крутих гір, розбив - розлучив пару голубів. Голуба убив, голубку влюбив. Узяв голубку за білу ручку, привів додому, пустив додолу, насипав пшениці, в кубочок водиці. — і пий, голубко, і їж, голубко. Не їсть голубка, все в вишневий сад плакати ходе.

— вибирай, голубко, якого ти хоч. Такі й криллячка, таке й пір ячко, така й голова, як в мого була; не так цілує, не так милує, не так пригорта, не так обніма. Схилилися дві берези низько, живе козак край дівчини близько. — ой козаче, не ходи до мене.

Буде слава на тебе й на мене.

— ой я слави тії не жахаюся, хто сподобавсь, то з тим і кохаюся. «де вінок свій діла, чого ж з личенька дуже змарніла. Я йшла вчора по воду до броду та впустила свій віночок в воду.

— треба ж, доню, громаду збирати, треба ж вінок з води рятувати. — ой не треба ж людей турбувати, треба ж мені всю правду казати. Як я вчора верталася з річки, загаялась, бо рвала порічки. Як втрапився козак молоденький та й зняв з мене вінок зелененький. Ой з - за гори хмарка наступає, з тієї хмарки дощик накрапає, з тієї хмарки дощик накрапає, мене милий покинути має. — по чім же ти, мила, угадала. Або тобі матінка сказала. — по тім же я, милий, угадала. Рано встаєш, а пізно лягаєш, в сінечки йдеш — сідельце шукаєш, в конюшню йдеш — коника сідлаєш, вороному коню сіна підкидаєш, жовтенького вівса підсипаєш; в світлоньку йдеш — важенько здихаєш, дитиночку береш — не цілуєш. — ой ну, мила, дитино малая, зостається мати молодая. — зоставайся ти, мила, здорова — оце ж мені на службу дорога. Тоді мене сподівайся в гості. Як поросте трава на помості. Тоді мене побачиш у хаті, як поросте овес на лопаті. Росла трава та й посихать стала, ждала, ждала та й плакати стала.